День повернення додому - Рей Бредбері
Про все це молодик знав.
— І звідки ти про все це знаєш? — чмихнула тітка Тілді. — Ну, але якщо ти гадаєш, що можеш вмовити мене лягти в цей дурнуватий кошик, то дарма сподіваєшся. Тільки пальцем до мене торкнися — і я плюну тобі в лице!
Молодик посміхнувся.
— Ти мені тут не вишкірюйся, наче пес шолудивий, — знову чмихнула тітка Тілді. — Я вже застара для залицяння. Все висохло, наче фарба у тюбику, і відійшло у минуле.
Десь зашуміло. Годинник на каміні вибив третю. Тітка Тілді глянула на циферблат. Дивина. Хіба годинник ще п’ять хвилин тому не вибивав третю? Вона любила цей кольору слонової кості годинник, де позолочені голі ангелики розляглися по боках циферблата, любила голос їхнів курантів — м’який і тихий, наче подзвін із неблизького собору.
— Ти і далі збираєшся тут сидіти, шановний?
Він збирався.
— Що ж, у такому разі ти не заперечуватимеш, якщо я трохи подрімаю. І припини розхитувати моє крісло! І не намагайся підкрадатися до мене! Я лише на якусь мить заплющу очі. От і добре. От і добре…
Відрадний, і затишний, і погідний час. Безгоміння. Тільки годинник вицокує невтомно, неначе терміти в деревині. Тільки вікодавня кімната пахтить наглянсованим червоним деревом, і налощеною шкірою моррісівського крісла, і книжками, що тісняться на полицях. Так приємно! Приємно…
«Ти ж бо не збираєшся підводитися з крісла, містере? Краще не треба. Я про всяк випадок пильную краєм ока. Так, насправді пильную. Так, я пильную. Ох, ах, гммм».
Так невагомо. Так сонливо. Так глибинно. Немов під водою. О, як приємно!
Хто там вештається у темнотах, коли у мене заплющені очі? Хто це цілує мене у щоку? Ти, Емілі? Ні, не ти. Це, напевно, я марю. Марю у сні. Господи, так, саме так. І пливу, і пливу, і пливу.
Га? Що? Ох!
— Зажди, поки я начеплю окуляри. Ось так!
Годинник знову вибив третю. Соромно, старий дзиґаре, просто соромно. Треба тебе здати в ремонт.
Молодик у чорному костюмі стояв біля дверей. Тітка Тілді кивнула.
— Ви вже покидаєте мене, молодий чоловіче? Не на ту напали, чи не так? Так, я вперта, як мул. Я із цього будинку нікуди ані ногою, тож усі твої старання марні, і на майбутнє дай собі спокій!
Молодик неспішно і шанобливо вклонився.
Він не мав жодного наміру повертатися сюди. Ніколи.
— Що ж, — заявила тітка Тілді, — я завжди твердила татові, що доб’юся свого. Чому би мені не в’язати біля цього вікна ще тисячу літ?! Щоб мене звідси витягти, їм доведеться розібрати цей дім по дощечці.
Очі у молодика в чорному зблиснули.
— Що ти витріщаєшся на мене, ніби кіт, пообідавши пташкою? — крикнула тітка Тілді. — Забирайся звідси зі своїм дурнуватим кошиком!
Четверо чоловіків важким кроком подалися до виходу. Тілді зауважила, як вони несуть порожній кошик — у шаховому порядку і з чималим зусиллям.
— Ей, ні! — Вона зірвалася із крісла, тремтячи від обурення. — Ви що, поцупили щось із моїх старожитностей? Мої книжки? Годинник? Що ж тоді за тягар у вашому кошику?
Молодик у чорному, повернувшись до неї спиною і весело насвистуючи, подався вслід за чотирма носильниками. Вже у дверях він кивнув на кошик — мовляв, а чи вам, тітко Тілді, не цікаво підійняти кришку і зазирнути всередину?
— Цікаво? Мені? Іди з Богом. Забирайся! — крикнула вслід тітка Тілді.
Молодик у чорному різким рухом надів капелюха, тим самим прощаючись із нею.
— Усіх благ! — Тітка Тілді зачинила двері.
Давайте, давайте. Так буде краще. Пішли. Кляті телепні з їхніми маячними ідеями. Це ж треба було додуматися до кошика. Якщо і поцупили щось, то хай так буде, аби тільки їй дали спокій.
— Дивись-но! — Тітка Тілді розцвіла. — Он Емілі іде, приїхала після коледжу. Саме вчасно. Дівчина — мов ягідка. А яка в неї хода! Але, Господи, щось вона нині бліденька і дивна якась, та й не іде ніби, а плететься. Цікаво, у чому причина. Виглядає стурбованою. Бідненька! Треба приготувати їй кави і тістечок.
Емілі пройшла по ґанку. Тітка Тілді, пораючись на кухні, почула її неспішні кроки. Що ж так непокоїть дівчину? У неї не більше запалу, ніж у грипозної ящірки. Вхідні двері розчинилися. Емілі зупинилася у передпокої, тримаючись за латунну дверну ручку.
— Емілі? — гукнула тітка Тілді.
Емілі, похнюпивши голову, припленталася у вітальню.
— Емілі! Я вже зачекалася на тебе! Тут до мене приходили якісь несусвітні дурні з кошиком. Хотіли мені всучити якийсь непотріб, але я не купилася на це. Я така рада, що ти вдома. Відразу затишніше стало.
І тут до тітки Тілді дійшло, що Емілі вже чи не цілу хвилину мовчки витріщається на неї.
— Емілі, що трапилося? Досить витріщатися. Давай я принесу тобі горнятко кави. На ось! Емілі, чому ти сахаєшся мене? Емілі, дитинко, перестань кричати.
Не кричи, Емілі! Не треба! Якщо ти будеш так кричати, то станеш не сповна розуму. Емілі, встань із підлоги і не тулися до стіни! Емілі! Перестань кулитися, дитинко. Я не заподію тобі нічого лихого! О Господи, як не одне, то друге. Емілі, та що з тобою? Дитинко…
Затуливши обличчя долонями, Емілі стогнала.
— Дитинко, дитинко, — шепотіла тітка Тілді. — Ось попий води. Випий її, Емілі, ну ось.
Емілі широко розкрила очі, але побачила щось і, здригаючись усім тілом, знову зажмурилася.
— Тітко Тілді, тітко Тілді, тітко…
— Перестань! — Тітка ляснула її. — Що з тобою?
Емілі змусила себе знову розкрити очі.
Вона простягнула руку. Рука зникла всередині тітки Тілді.
— Що за дурноголові витівки! — вигукнула Тілді. — Забери руку! Забери її, кажу тобі!
Емілі почала осідати, посмикуючи головою, її золоте волосся тріпотіло і переливалося.
— Тебе тут немає, тітко Тілді. Ти мені ввижаєшся. Ти покійна!
— Тихіше, дитинко!
— Ти просто не можеш тут бути.
— Господи Ґесема,[10] Емілі…
Вона взяла руку Емілі. Рука пройшла крізь її руку. Водномить тітка Тілді зірвалася з місця і затупотіла ногою.
— Ось воно що, ось
