День повернення додому - Рей Бредбері
«Весна… — думала Сесі. — Сьогодні вночі я побуваю у всьому, що живе на світі».
Вона вселялась у чепурних цвіркунів на плямистому гудроні шосе, купалася у краплі роси на залізній огорожі. У цей вечір, коли їй було лише сімнадцять, її легка, жвава душа, щохвилини перетворюючись, незримо ширяла на іллінойських вітрах.
— Хочу закохатися, — промовила вона.
Вона сказала про це ще за вечерею. Батьки перезирнулися, скам’янівши від подиву у своїх кріслах.
— Май терпець, — порадили вони. — Пам’ятай, ти не схожа на інших. Уся наша сім’я незвичайна, особлива. Нам не можна змішуватися із звичайними людьми, чи шлюбуватися з ними, щоби не позбутися своєї магічної сили. Невже ти хочеш втратити здатність до чарівних подорожей? Отож, будь обережна. Будь обережна!
У своїй спальні, нагорі, Сесі надушила парфумами шию і, схвильована, лягла на ліжко з пологом. Над Іллінойсом зринув молочний місяць, перетворюючи ріки у вершки, дороги — у платину.
— Так, — зітхнула вона, — я з незвичайної сім’ї. Вдень ми спимо, а вночі літаємо за вітром, ніби чорні паперові змії. Коли захочемо — можемо всю зиму проспати в кротах, в теплій землі. Я можу жити де завгодно — в камінчику, у шафрані, в богомолі. Можу залишити тут своє непримітне тіло і полинути душею далеко-далеко в політ, на пошуки пригод. Просто зараз!
І вітер поніс її над полями, над лугами.
Вона бачила, як промінилися весняним світлом котеджі і тьмяно жевріли ферми.
«Якщо я, дивна і незвичайна, сама не можу сподіватися на любов, то закохаюся через когось іншого», — подумала вона.
Біля ферми, у весняних сутінках, темноволоса дівчина років дев’ятнадцяти витягувала воду з глибокого кам’яного колодязя. Вона співала.
Зеленим листком Сесі впала в колодязь. Лягла на ніжний мох, який обріс каміння, і подивилася вгору крізь темну прохолоду. Мить — і вона вселилася у невидиму метушливу амебу, мить — і вона у краплі прохолодної води в чашці. І вже відчуває, як її підносять до гарячих губ дівчини. У нічному повітрі м’яко пролунали ковтки.
Очима дівчини Сесі роззирнулася навколо.
Вона проникла в темноволосу голову і блискучими очима подивилася на руки, які тягнули грубу мотузку. Раковинами вух слухала цей новий дівочий світ. Її тонкими ніздрями ловила запах незвичайного середовища; відчувала, як сильно і якось особливо б’ється серце і як у пісні здригається незнайомий язик.
— А чи знає вона, що я тут? — подумала Сесі.
Дівчина важко зітхнула і втупила погляд на похмурі луги.
— Хто там?
Відповіді не було.
— Це лише вітер, — прошепотіла Сесі.
— Лише вітер, — дівчина здригнулася, тихо посміхнувшись.
Яке ж чудове тіло в цієї дівчини! Ніжна плоть обгортала тендітні кісточки кольору слонової кості. Мозок — немов квітуча в мороці ніжно-рожева чайна троянда, у роті відчувався присмак легкого вина. Пружні губи облягали сніжно-білі зубки, гарно вигнуті брови нагадували веселку, а волосся м’яко та лагідно спускалося на молочно-білу шию. Пори були маленькі, щільно закриті. Кирпатий носик дивився на місяць, щоки палали, ніби маленькі вогники. Тіло граційно переходило від одного руху до іншого, і весь час ніби наспівувало щось про себе. Бути в цьому тілі, в цій голові — наче грітися біля полум’я домашнього каміна, ніби жити у муркотінні сплячої кішки, хлюпатися в теплій водиці струмка, який через ніч біжить до моря.
«Мені тут подобається», — подумала Сесі.
— Що? — спитала дівчина, немов почула голос.
— Як тебе звати? — обережно запитала Сесі.
— Енн Лірі, — дівчина сахнулась. — Чому я сказала це вголос?
— Енн, Енн, — прошепотіла Сесі. — Енн, ти скоро закохаєшся.
Ніби у відповідь на її слова з дороги долинув тупіт копит і стукіт коліс по щебеню. На возі під’їхав високий парубок. Його могутні ручища міцно тримали натягнуті віжки, а посмішка освітила весь двір.
— Енн!
— Це ти, Томе?
— А хто ж іще? — він зіскочив на землю і прив’язав віжки до огорожі.
— Я з тобою не розмовляю! — Енн раптово відвернулася, і з відра хлюпнуло водою.
— Hi! — вигукнула Ceci.
Енн сполотніла. Вона глянула на пагорби і на перші весняні зірки. Потім глянула на юнака, якого звали Том. Сесі змусила її перекинути відро.
— Дивися, що ти накоїв!
Том підбіг.
— Дивись, це все через тебе!
Посміхаючись, він почав витирати її туфлі носовою хустинкою.
— Іди геть!
Глянувши звисока, вона відштовхнула його руки ногою, але він знову засміявся. Сесі глянула на форму його голови, високий лоб, тонкі ніздрі, блиск в очах, обшир плечей і налиті силою руки, які дбайливо витирали туфлі хустинкою. Дивлячись вниз із потаємного сховку красивої голівки, Сесі наче сіпнула приховану ниточку, і милий ротик негайно відкрився:
— Спасибі!
— О, то ти вмієш бути ввічливою?
Запах шкіри від його рук, запах стайні, що ним просякнув одяг, торкнувся чуйних ніздрів, і Сесі, немов у далекому сні на темних полях і квітучих лугах, раптом здригнулася.
— Тільки не з тобою! — відповіла Енн.
— Т-с-с… говори лагідно, — сказала Сесі і протягнула пальці Енн до голови Тома.
Енн відсіпнула руку.
— Я збожеволіла!
— Мабуть, що так! — кивнув він, посміхаючись, трішки спантеличений.
— Ти хотіла доторкнутися до мене?
— Не знаю. Іди геть! — Її порожевілі щоки палали, немовби жарини.
— Чому ти не йдеш? Я тебе не затримую.
Том випростався.
— Ти передумала? Підеш сьогодні зі мною на танці? Це дуже важливо. Потім скажу чому.
— Ні, — відповіла Енн.
— Так! — подумки закричала Сесі. — Я ще ніколи не танцювала. Хочу танцювати. Я ніколи не носила довгої сукні. Хочу сукню. Хочу танцювати всю ніч. Жодного разу я не була в танцюючій жінці. Тато з мамою ніколи не дозволяли цього. Собаки, кішки, цвіркуни, листя — я була в усьому на світі, в різні часи, але ніколи не була жінкою у весняний вечір, в такий вечір, як цей… О, благаю, давай підемо на танці!
Її думки напружилися, немов пальці у новій рукавичці.
— Добре, — сказала Енн Лірі. — Я піду з тобою на танці ввечері, хоча сама не знаю чому, Томе.
— А тепер додому, хутко! —
