Заміж? Не піду! - Енжі Собран

У тиші та мовчанні ми пішли вздовж річки. Присутність цього нав'язливого знайомого незнайомця виводила мене з себе та дарувала дивне відчуття захищеності.

Мажористий та безцеремонний. Знаю я таких. Сама могла б бути в їх компанії, тільки ніколи не вважала, що гроші, влада і обставини народження дають право бути господарем життя. І не чиєсь, а моєї. Поблажливі посмішки, які парубок періодично кидав в мою сторону, дратували, викликаючи бажання надавати стусанів або, в крайньому випадку, влаштувати спаринг. Не звикла я, щоб на мене дивилися так зарозуміло, так ніби мають перевагу наді мною. А оцінюючі, роздягаючи погляди та фамільярні жарти взагалі верх нахабства. Терпіти таке не можу.

Поки йшла та крутила це все в голові, стала нагадувати собі паровий котел: доторкнися, скажи хоч слово - вибухну, і мало не покажеться, хто не сховався, я не винна, він сам прийшов. При цьому чим більше емоцій кипіло в душі, тим більш урівноваженою і спокійною я ставала зовні. Недоречно згадалося, як в класі п'ятому, виступаючи на шкільному семінарі перед високою комісією з міністерства, отримала від директора характеристику: «А Белла, тут і говорити нема чого – «залізна леді». Прийшла додому вся заплакана і в сльозах, ну ніяк не посміхалася мені роль «залізної леді». Вже дома почула від батька розповідь про виникнення прізвиська Маргарет Тетчер і подивилася на це зовсім по-іншому: якщо вона змогла зробити з підколки, якою її хотіли вколоти та образити, величезний комплімент, то і я так зможу.

Коли великий диск опустився за обрій, ми натрапили на перше поселення. Я розраховувала, що першим буде маленьке селище, але ні. Перед нами розкинулося  величезне величне замкове містечко. Гострі шпилі, складені з темно-зеленого каменю, виблискували в заходячих променях місцевого сонця ніби діаманти. Як заворожена йшла я на цей світ, зачорована красою каменю.

- Нам не варто сюди заходити, - відсмикнув мене за руку цей Анбаран.

Осудливо подивилася на сильні пальці, що обхопили моє передпліччя. І видихнула засмучено, зазначивши, що моє тонке зап'ястя в обіймах його руки виглядає таким по-дитячому крихким, що здається, натисни він зараз трішки сильніше, і я почую характерний тріск. Жах... Ця моя уявна безпорадність, від якої моментально захотілося позбутися, породжувала бажання різко висмикнути руку та тут же відскочити, ледь не зашипівши від роздратування. Ось тільки слідувати бажанням не завжди найкращий варіант поведінки.

- Вам не варто, ви і не заходьте, - холодно відрізала, кидаючи презирливо-попереджувальний погляд на пальці, що вчепилися в мене.

Рука тут же розтулилась. І сталося непередбачене:

- Вибачте, - пробурмотів парубок, так ніяково, ніби це було якесь зовсім незнайоме йому слово, і він не впевнений в правильності вимови, навіть трохи соромиться.

Придушила смішок в самому зародку. Не можна сміятися над чоловіком в такі моменти, хіба мало які комплекси розвинуться у нього потім на цю тему. Всі його наступні пасії по голівці не погладять. І сама здивувалася такому потоку думок, ніби мені діло до них всіх є і до цього Анбарана зокрема.

- Там може бути небезпечно, - продовжував переконувати мене тим часом сталкер, не маючи жодного уявлення, що за думки крутяться в моїй голові.

- Чим?

- Це примарне місто Кінкасат. У нього можна увійти та не вийти. Воно несподівано з'являється в новому місці і так само несподівано зникає, ніхто не знає чому.

Чим більше він говорив, тим більше мене тягнуло в цей самий Кінкасат. А в світлі того, що Нік обіцяв мене знайти та пропав, бажання пошукати його в цьому самому примарному зеленому місті було непереборним. І я зробила крок вперед.

- Та стій же ти, - знову хотів схопити мене за руку сталкер, але під моїм поглядом його рука опустилася, так і не торкнувшись моєї. - Як увійдеш туди – можеш не повернутися. Ніхто не повертався.

Чи може це місто бути порталом в мій світ? Задумливо, розглядала кам'яні стіни і, очікувано, не знаходила відповіді. Ніякого тобі напису: «Залиш надію кожен, хто сюди входить»*, ніяких попереджувальних знаків. Лише гостинно відчинені ворота і чиста площа, встелена темно-сірим камінням, за ними.

Підійшла ближче до воріт і завмерла здивовано, дізнаючись в камінні, використовуваному для будівництва, зелену хромову слюду – вердит. Дуже полюбляла матінка з нього всякі дрібнички. Цінувала навіть більше інших напівкоштовних каменів, приписуючи містичні властивості. Вважала, що прикраси з вердиту здатні виводити з організму шкідливі речовини та токсини, тим самим покращуючи зовнішній вигляд і зберігаючи красу. І якщо я правильно пам'ятала його магічні здатності, що матінка розписувала батькові, то він допомагає знайти правильний вихід при будь-яких складних, життєвих обставинах. Символічно. Мабуть.

Саме ця думка вимела з моєї голови всі сумніви, і я зробила крок до видимої межі, за якою трава, перетворювалася на камінь.

- Та куди ж ти преш? - киплячі обуренням, відтягнув мене від воріт чоловік.

Підняла очі, мріючи спопелити нахабу, що таки дістав мене, поглядом, але натрапила на карі очі палаючі вогнем та світло-русяву щетину на щоках.

- Ти хто? - бажання вбивати нікуди не поділося, але на мить сховалось під гострим подивом.

А він так і застиг, міцно тримаючи в своїх руках, вдивляючись мені в очі та розпливаючись в посмішці: