Місто кісток - Кассандра Клер

Клері вийшла на останній поверх, вигнутий, наче корабель, і тихий, тут не було чути жодного звуку битви. Перед нею простягся ще один довгий коридор, з тією ж безліччю дверей, але деякі були відчинені, додатково освітлюючи коридор. Клері інстинктивно підійшла до останніх зліва дверей та обережно зазирнула всередину.

Спочатку їй видалося, що вона в одному з виставкових залів музею «Метрополітен». Вона наче потрапила в минуле: на стінах блищали дерев’яні відполіровані панелі, сяяв довжелезний обідній стіл, сервірований посудом із тонкого фарфору.

Дзеркало у пишній золотій оправі прикрашало дальню стіну, стоячи між двома олійними портретами у масивних рамах. У світлі смолоскипа на столі сяяло все: тарілки з купою їжі, фужери, сліпуче-біла скатертина. У кінці кімнати було два широких вікна, задрапованих шторами з важкого оксамиту. Джейс непорушно стояв біля одного з них, і на мить їй здалося, що це статуя, але від його волосся відбивалося світло. Лівою рукою він притримував штору, і в темному вікні вона бачила відображення десятків свічок, які горіли у склянках, наче світлячки.

– Джейсе, – покликала Клері. Вона чула власний голос, ніби здалеку, у ньому звучало здивування, вдячність і туга. Він обернувся, опустив штору й здивовано поглянув на неї.

– Джейсе, – кинулася до нього Клері. Він міцно обійняв її.

– Клері, – його голос важко було упізнати, – Клері, що ти тут робиш?

– Я прийшла по тебе, – відповіла Клері, припавши до його плеча.

– Не слід було цього робити, – він раптом відійшов від неї. – Боже мій, – він торкнувся до її обличчя. – Ти ненормальна, навіщо таке робити. – Голос його був сердитий, але погляд і рухи, коли він відкидав волосся з її обличчя, були ніжними. Вона ніколи його таким не бачила; він виглядав вразливим. – Чому б тобі не думати заздалегідь? – прошептав він.

– Я думала. Я думала про тебе, – відповіла Клері.

На хвильку він заплющив очі.

– Якби з тобою щось сталося… – Джейс провів по її руках, ніби щоб пересвідчитися, що вона ще є. – Як ти мене знайшла?

– Я прийшла з Люком. Щоб урятувати тебе, – відповіла Клері.

І далі тримаючи її, він перевів погляд на вікно, нахмурившись.

– Отже, це ти прийшла з кланом перевертнів? – запитав він дивним тоном.

– Люк, він перевертень і…

– Я знаю, – перебив її Джейс. – Я мав би здогадатися – кайдани. – Він глянув на двері. – Де він?

– Внизу, – повільно відповіла Клері. – Він убив Блеквелла, а я пішла шукати тебе…

– Йому треба їх відкликати, – сказав Джейс.

Клері, не зрозумівши, підвела голову:

– Що?

– Люк мусить відкликати зграю. Сталось якесь непорозуміння.

– Що? Ти сам себе викрав? – їй не вдалося сказати це ущипливо, голос був надто слабкий. – Перестань, Джейсе.

Клері спробувала забрати руку, але він міцно тримав її за зап’ястя. Він пильно дивився на неї і вона раптом зрозуміла, що на радощах не все помітила.

Коли Клері його бачила востаннє, Джейс увесь був у ранах та синцях, у закривавленому та брудному одязі, а волосся злиплося від гною та бруду. Тепер на ньому була біла сорочка навипуск і темні штани. Його волосся знову стало блідо-золотим і легким. Він забрав кілька пасом з очей, і Клері помітила у нього на пальці срібну каблучку.

– Це твій одяг? – спантеличено запитала вона. – Усі твої рани перев’язані… – вона затнулася. – Схоже, Валентин добре про тебе дбає.

Він втомлено посміхнувся.

– Якби ти знала правду, то сказала б, що я божевільний.

Вона відчула, як у грудях закалатало серце, наче затріпотіло крилами колібрі.

– Ні, не сказала б.

– Цей одяг дав мені батько, – сказав Джейс.

Її серце забилося ще швидше.

– Джейсе, твій батько мертвий.

– Ні, – похитав він головою. Клері відчула, що він приховує якісь почуття: чи то жах, чи то захоплення. – Я вважав його мертвим. Але це не так. Сталася помилка.

Їй пригадалися слова Годжа, що Валентин уміє переконливо брехати.

– Це тобі Валентин сказав? Джейсе, він же брехун. Пам’ятаєш, що говорив Годж. Якщо він казав, що твій батько живий, то це брехня, щоб змусити тебе зробити те, що він хоче.

– Я бачив свого батька. Я говорив із ним. І він дав мені це, – він потягнув нову чисту сорочку так, наче вона була найкращим доказом. – Мій батько не мертвий. Валентин його не убивав. Годж збрехав мені. Усі ці роки я вважав його мертвим, але це неправда.

Клері люто оглянула кімнату: сяючий посуд, мерехтливі смолоскипи, блискучі дзеркала.