Місто кісток - Кассандра Клер

– Кістяк того, що збудував Ренвік, залишився, – відповів Люк. – Але, думаю, Валентин, Блеквелл та інші відновили усе на свій лад. Дивись.

Він почовгав по підлозі черевиком: Клері глянула униз і побачила висічену в граніті руну: коло, в центрі якого був девіз латиною: In Hoc Signo Vinces.

– Що це означає? – запитала Клері.

– Це означає: «З цим знаком ми переможемо». Це був девіз Кола. Вони тут. Ходи! – У його тоні можна було вловити побоювання.

Вони піднялися закрученими сходами, кружляючи під світлом, аж поки воно оточило їх з усіх боків. Це був вхід у вузький та довгий коридор, вздовж якого на стінах горіли яскравим полум’ям смолоскипи. Клері прикрила відьомський камінь рукою, і він згас, наче зірка.

Через рівні проміжки уздовж коридору ішли двері, усі міцно замкнені. Їй стало цікаво, що там було колись – палати, чи, може, приватні кімнати? Ідучи коридором, Клері помітила брудні сліди, які перетинали прохід. Тут нещодавно хтось проходив.

Перші двері, які вони спробували, легко відчинилися, але кімната була порожня – лише відполірована дерев’яна підлога та моторошні кам’яні стіни, освітлені місяцем. Тьмяний відгомін битви наповнював простір ритмічним звуками, схожими на океанські хвилі. Друга кімната була завалена зброєю: мечами, булавами, сокирами. Місячне світло лилося сріблом по рядах оголеної сталі. Люк присвиснув:

– Цілий склад.

– Гадаєш, Валентин усім цим користується?

– Навряд чи. Підозрюю, що все це для його війська, – Люк відвернувся.

Третя кімната виявилася спальнею. Завіси навколо ліжка з балдахіном були блакитні, перський килим, вигаптуваний блакитними, чорними та сірими візерунками, меблі – пофарбовані на біло, наче для дитячої кімнати.

Усе вкривав тонкий, майже невидимий шар пилу, ледве помітний у місячному світлі.

У ліжку спала Джоселін.

Вона лежала на спині, поклавши одну руку на груди, її волосся розсипалося по подушці. Нічну сорочку, у якій вона спала, Клері не бачила ніколи. Джоселін дихала спокійно й рівно. У пронизливому світлі місяця Клері було видно, як уві сні тремтіли мамині повіки.

Стиха крикнувши, Клері рвонула до мами, але сильна рука Люка стримала її.

– Зачекай, – мовив він напружено. – Ми маємо бути обережними.

Клері глянула на нього, але він дивився повз неї поглядом, сповненим болю та злості. Вона перевела погляд туди ж і побачила те, що не хотіла бачити раніше. На руках і ногах Джоселін були срібні кайдани, міцно прикріплені до кам’яної підлоги по обидва боки ліжка. Тумбочка біля ліжка була заставнена вигадливо переплетеними трубочками, різноманітними пляшечками, скляними банками та зловісно загостреними хірургічними інструментами. З вени на лівій руці Джоселін стриміла прорезинена трубка, яка тягнулася від скляної банки.

Клері різко вирвалася з рук Люка, які стримували її, кинулася до ліжка й обвила руками тіло мами, та вона лежала незворушно, наче поламана лялька. Джоселін залишалася непорушною й закляклою, її повільне дихання не змінилося.

Ще тиждень тому Клері б заплакала, як плакала того вечора, коли виявилось, що її мама зникла, плакала й голосила. Але тепер не скотилася жодна сльозинка, вона відпустила маму й випросталася. Тепер вона не почувала ні страху, ані жалості до себе. Лише гірка лють та потреба знайти людину, яка це скоїла і відповідальна за все.

– Валентин, – мовила вона.

– Звісно, – Люк був поряд. Він ніжно торкнувся обличчя її мами й підняв їй повіки. Вони були білі наче мармур. – Це не наркотики. Думаю, якісь чари.

Клері придушила схлип.

– Як ми її звідси заберемо?

– Мені не можна торкатися кайданів, – мовив Люк. – Срібло. У тебе є…

– Кімната зброї, – Клері підвелася. – Я бачила там сокиру. Декілька. Ми могли б розрубати кайдани…

– Ці кайдани неможливо розбити, – голос, який почувся від дверей був низьким, рішучим та знайомим. Клері обернулася й побачила Блеквелла. Він глузливо дивися на них, одягнутий у ту ж мантію криваво-червоного кольору з відкинутим капюшоном і взутий у замащені болотом черевики.

– Ґреймарку, – мовив він, – яка несподіванка.

Люк підвівся.

– Треба бути ідіотом, щоб здивуватися. Я не прибув тихо.

Щоки Блеквелла стали пурпурові, але він не наблизився до Люка.

– Знову лідер клану? – оскалився він. – Не можеш позбутися звички втягувати нечисть у свої брудні справи? Військо Валентина розриває їх там на шматки, розкидаючи по газону, а ти тут у безпеці зі своїми подружками. – Він глузливо показав на Клері. – Вона виглядає трохи замалою для тебе, Люціане.

Клері спалахнула від гніву й стисла кулаки, та відповідь Люка була ввічливою.

– Я б не називав їх військом, Блеквелле. Вони Приречені. Замордовані людські істоти. Якщо я добре пам’ятаю, Конклав забороняє катування людей та використання чорної магії. Не думаю, що він буде задоволений.

– До біса Конклав, – прогарчав Блеквелл. – Не потрібний він нам зі своєю толерантністю до напівкровок. Крім того, Приречені незабаром ними не будуть. Щойно