Місто кісток - Кассандра Клер
– Таким чином ви змусили Джейса повірити у вашу загибель? Ви просто дозволяли йому так думати всі ці роки? Це підло!
– Не треба, – знову сказав Джейс. Він закрив обличчя руками й говорив приглушеним голосом. – Клері, не треба.
Джейс не бачив, що Валентин подивився на нього з посмішкою.
– Так, Джонатан думав, що я помер. Він мусив думати, що був сином Майкла Вейленда, інакше Лайтвуди б так не захищали його. Вони завинили Майклу, а не мені. Саме через Майкла вони любили Джейса, а не через мене.
– Може, вони просто любили його, – сказала Клері.
– Яке зворушливе пояснення, – сказав Валентин, – але навряд чи правдиве. Ти не знаєш Лайтвудів так, як знав їх я. – Здавалося, він не побачив, як Джейс здригнувся, або просто проігнорував це. – Зрештою, це вже не має значення, – додав Валентин. – Лайтвуди мали захищати Джейса, а не замінити йому сім’ю. Як бачиш, у нього є сім’я, є батько.
Щось зашуміло у Джейсовому горлі, він забрав руки від обличчя.
– А моя мати…
– Втекла після повстання, – сказав Валентин. – Я попав у немилість. Конклав міг полювати на мене, якби було відомо, що я живий. Вона не хотіла, щоб її пов’язували зі мною, і накивала п’ятами.
«Біль, відчутний у його голосі, був фальшивий, – з гіркотою подумала Клері. – Типовий маніпулятор».
– Я не знав, що тоді вона була вагітна. Носила Клері, – він ледь посміхнувся, повільно водячи пальцем по келиху. – Але, як кажуть, озвався голос крові, – продовжував він. – Доля поєднала нас. Наша сім’я знову разом. Ми можемо використати портал, – сказав він, звертаючи погляд на Джейса. – Повернутись в Ідрис, у наш маєток.
Джейс ледь здригнувся, але ствердно кивнув, все ще застигло дивлячись на свої руки.
– Там ми будемо разом, – сказав Валентин. – Як і мало бути.
«Звучить просто приголомшливо, – подумала Клері. – Лише ти, твоя дружина в комі, твій син у трансі від подій, і дочка, яка ненавидить тебе всім своїм нутром. Не кажучи вже про те, що, можливо, твої діти закохані одне в одного. Ідеальне возз’єднання сім’ї».
Але вголос вона сказала:
– Я нікуди не поїду з вами, як і моя мама.
– Він має рацію, Клері, – хрипко сказав Джейс. Він зігнув руки так, що на кінчиках пальців виступили червоні плями. – Це єдине місце, куди ми можемо піти. А там усе з’ясується.
– Ти це серйозно?
Знизу долинув страшенний гуркіт, наче у будівлі завалилася стіна. «Люк», – здогадалася Клері, скочивши на ноги.
Джейс, незважаючи на його жахливий зовнішній вигляд, автоматично зірвався зі стільця, тримаючи руку на поясі.
– Батьку, вони…
– Направляються сюди, – Валентин звівся на ноги. Клері почула кроки. За мить двері кімнати прочинилися і на порозі з’явився Люк.
Клері стримала крик. Його джинси та сорочка були вкриті темними плямами закипілої крові, яка, мов борода, вкривала нижню половину обличчя. Руки були червоні до зап’ясть, свіжа кров стікала з них і скрапувала на підлогу. Дівчина поняття не мала, чия це кров. Вона вигукнула його ім’я і побігла через кімнату, ледь стримуючи своє прагнення повиснути на ньому, як і колись, коли їй було вісім років.
На мить Люк поклав свою велику руку їй на голову, міцно притиснувши до себе. Потім ніжно відштовхнув дівчину.
– Я весь закривавлений, – сказав він. – Не хвилюйся, кров не моя.
– Чия ж тоді? – почувся голос Валентина.
Клері відчула, як рука Люка, оберігаючи її, лягла на плече. Валентин спостерігав за ними, його вузькі очі щось прораховували. Джейс піднявся і, обійшовши стіл, нерішуче став позаду батька. Клері подумала, що раніше він ніколи так не вагався.
– Пенґборна, – сказав Люк.
Валентин провів рукою по обличчю, немов новина болюче вразила його.
– Ясно. Перегриз йому горло зубами?
– Насправді, – сказав Люк, – я вбив його ось цим. Вільною рукою він витягнув довгий тонкий кинджал, яким він убив Зреченого. Блакитні камені руків’я блиснули на світлі. – Пам’ятаєш його?
Валентин подивився на зброю, і м’язи його щелепи напружились.
– Пам’ятаю, – сказав він, і Клері подумала, що він згадав і їхню попередню розмову.
Це черкеський кинджал. Він один з пари.
– Ти вручив його мені сімнадцять років тому і наказав покінчити з
