Американські боги - Ніл Гейман

Зоря всміхнулася, побачивши його, і тут же опустила погляд, ніби чимось збентежившись.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт, — відповів Тінь.

— Як справи?

— Не знаю. Певно, я вишу на дереві, і мені сниться ще один химерний сон. Відтоді, як я вийшов із в’язниці, мені постійно сняться химерні сни.

Її осяяне місяцем обличчя (хоч на фіолетово-чорному небі не було жодного світила — навіть єдина зірка сховалася за скелею, біля підніжжя якої вони стояли) набуло одночасно урочистого і вразливого вигляду.

— На будь-які запитання ти можеш отримати відповідь, якщо ти цього хочеш. Але щойно ти почуєш відповідь, вже не зможеш її забути. Ти повинен це зрозуміти.

— Я розумію.

Дорога за її спиною розгалужувалася. Тінь знав, що тепер має обрати шлях. Але спершу він мав зробити ще дещо. Перевірив кишеню джинсів і з полегшенням відчув знайому вагу в руці. Він дістав монету, тримаючи між вказівним і великим пальцями: це був срібний долар 1922 року карбування з профілем Свободи.

— Це твоє, — сказав.

Тоді він згадав, де насправді був його одяг. Ті жінки склали всі його речі в полотняний мішок, з якого дістали мотузки, а тоді зав’язали мішок і поклали його між коріння дерева. А тоді найбільша жінка притисла мішок важким каменем, аби вітер не дістав його. Тож Тінь знав, що в реальному світі цей долар чекав на нього в кишені штанів, які склали до мішка, що його заховали під каменем. Але все-таки він відчував долонею важкість монети тут, на вході до підземного царства.

Тонкими пальцями вона забрала долар зі Свободою з Тіневої долоні.

— Дякую. Вона двічі купила тобі свободу. І тепер вона освітить тобі шлях у пітьмі.

Вона затисла монету в кулаці, а тоді підняла руку і повісила її в повітрі — так високо, як тільки могла сягнути. Тоді відпустила. І тут Тінь зрозумів, що це ще один сон — монета-бо не впала, а продовжувала підніматися догори, поки не зупинилась десь на півметра вище Тіневої голови. Та це вже не був срібний долар. Пані Свобода зникла разом зі своєю шпичастою короною. Тепер на монеті промальовувався невиразний лик місяця, що його бачиш літньої ночі — бачиш, поки не придивляєшся, бо доскіпливому погляду відкриваються моря і кратери, і мозок більше не впізнає обрисів людського обличчя у тих темних плямах, що розкидані місячною поверхнею без будь-якого умислу чи системи.

Тінь ніяк не міг вирішити: бачить він місяць розміром із доларову монету на висоті півметра над своєю головою, чи бачить він місяць розміром із Тихий океан, віддалений на тисячі кілометрів? Чи була хоч якась відмінність? Певно, все це залежить лише від перспективи. Певно, все це залежить від точки зору.

Він подивився на роздоріжжя, що лежало перед ним.

— Який шлях мені обрати? Який із них безпечніший?

— Обирай якийсь один, і на другий уже не станеш, — відповіла Зоря. — Але безпечних шляхів немає. Що ти обереш: гірку правду чи солодку брехню?

Тінь завагався.

— Правду. Я надто далеко зайшов, щоб знайти тут іще одну брехню.

— Тоді доведеться заплатити, — сумно сказала вона.

— Заплачу. Яка ціна?

— Твоє ім’я. Справжнє ім’я. Маєш віддати його мені.

— Але як?

— Ось так, — мовила вона і поклала свою тендітну долоню йому на маківку.

Він відчув, як пальці Зорі гладять шкіру, а потім опиняються під нею, залазять усередину черепа, глибоко у мозок. Залоскотало — не тільки в голові, але й нижче по хребту. Тоді Зоря витягла руку. На пучці її вказівного пальця палахкотів вогник — ніби свічечка, тільки полум’я було фосфорно-білим.

— Це моє ім’я?

Зоря стисла кулак і вогник згас.

— Це було твоє ім’я, — тоді витягла руку і вказала на дорогу праворуч: — Тобі туди. Цього разу.

Безіменний під місячним сяйвом, на роздоріжжі Тінь повернув праворуч. Він обернувся і хотів подякувати Зорі, але побачив лише пітьму там, де раніше була жінка. Можливо, він був глибоко під землею — але ж шлях досі освітлював крихітний місяць, що висів у темряві над ним.

Він завернув за ріг.

Якщо потойбічне життя було таким, подумав він, то воно збіса схоже на Дім-на-Скелі: наполовину діорама, наполовину страшне видіння.

Він бачив себе, вдягненого у синю тюремну уніформу, в кабінеті начальника, який повідомляє, що Лора загинула в автокатастрофі. Він бачив вираз свого обличчя — це був вираз людини, яка зрозуміла, що весь світ її покинув. Зараз було боляче бачити себе, ті нічим не приховані емоції і той страх. Він поспішив уперед, крізь сірий кабінет начальника тюрми, і опинився перед майстернею з ремонту відеомагнітофонів на околиці Іґл-Пойнта. Три роки тому. Так, саме в цей день.

Він знав, що у майстерні він дере Ларрі Паверса і Бі-Джи Веста як Сидорових кіз, збиваючи собі кісточки пальців. Скоро він вийде звідти, і в нього в руках буде коричневий пакет із супермаркета, вщерть напханий двадцятидоларовими банкнотами. Вони так і не змогли довести, що він узяв ті гроші: це була його частка — і ще невеликий бонус згори, бо не слід намагатися обвести їх із Лорою круг пальця. Він був усього лиш водієм, але він чудово впорався із роботою, він зробив усе так, як вона попросила...

На суді ніхто не згадував пограбування банку, хоч, певно, багатьом дуже кортіло. Вони нічого не могли довести, поки всі причетні мовчали. А причетні мовчали. Прокуророві довелося зосередитися на тілесних ушкодженнях, які Тінь завдав громадянам Паверсу та Весту. Він показував фотографії цих двох після прибуття до місцевої лікарні. Тінь майже не захищався — так було простіше. Ні Паверс, ні Вест ніяк не могли пригадати, через що ж у них зчинилася така жорстка суперечка, хоча обидва точно пам’ятали, що Тінь перший напав.

Ніхто не говорив про гроші.

Ніхто навіть не згадав про Лору, і це було все, про що Тінь міг тільки мріяти.

Цікаво, думав Тінь, чи було б комфортніше йти шляхом солодкої брехні? Він полишив це місце і пішов кам’яною доріжкою до нового, що було схожим на лікарняну палату. Це справді була палата в муніципальній лікарні Чикаґо, і Тінь відчув, як сльози застрягають у горлі. Він зупинився. Не хотів дивитися. Не хотів іти далі.

У лікарняному ліжку його мати знову помирала — а вона померла, коли йому було шістнадцять.