Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

ШІСТНАДЦЯТЬ

Усе відбувається стрімко. Вони вже давно полювали на Каллагена, та довго зловтішатися не збираються. Двері хряскають за їхніми спинами, так гучно, що аж здригаються в одвірку. Асистенти, які заледве заробляють вісімнадцять тисяч на рік, зачиняють двері по-особливому — з повагою до грошей і влади. А це не той випадок. Так брязкають дверима розлючені алкоголіки й героїнові наркомани. А ще, звісно, божевільні. У ділі стукання дверима божевільним нема рівних.

Сигнал тривоги в голові Каллагена вже не просто дзеленчить — він виє сиреною. Каллаген роззирається по конференц-залі, де на чільному місці — величезне вікно з розкішним виглядом на озеро Мічиган, і бачить, що для тривоги є всі причини. Він ще має час подумати: «Господи, Діво Маріє, мати Божа, як я міг бути таким дурним?» У кімнаті тринадцятеро людей. Троє з них — люди закону. Він уперше бачить їхні важкі нездорові обличчя, очі з червоними проблисками й повні, якісь жіночі губи. Усі троє курять. Ще дев’ятеро — вампіри третього типу. Тринадцята особа в конференц-залі вдягнена в сорочку крикливих відтінків і краватку, що ніяк до неї не пасує. За одягом — один з людей закону. Але обличчя в нього худе й хитре, очі світяться розумом і чорним гумором. На лобі в нього — червоне коло з крові, яка ні тече, ні скипається.

Щось неприємно тріщить. Каллаген рвучко обертається й бачить, як Ел і Ворд валяться на підлогу. Обабіч дверей, у які вони зайшли, стоять номер чотирнадцятий і п’ятнадцятий — чоловік і жінка з людей закону. Обоє тримають у руках електрошокери.

— Отче Каллаген, з твоїми друзями все буде гаразд.

Він знову обертається. То чоловік з кривавою плямою на лобі. На вигляд йому шістдесят років, але визначити його вік насправді важко. На ньому яскраво-жовта сорочка і червона краватка. Його тонкі губи розтуляються, оголюючи зуби з гострими кінчиками. «Це Сейр, — думає Каллаген. — Сейр чи хто там підписав того листа. Той, хто придумав, як мене сюди затягти».

— А от з тобою — ні, — каже чоловік.

Люди закону дивляться на нього з притлумленою жадібністю: ось він нарешті, їхній песик, що загубився, з обпаленою лапою і шрамом на лобі. Вампіри виявляють більше цікавості. Вони мало не вискакують зі своїх синіх аур. І зненацька Каллаген чує передзвін. Він слабкий, притлумлений, але чутний. І кличе його.

Сейр (якщо це його справжнє ім’я) повертається до вампірів.

— Це він, — промовляє буденним тоном. — Він убив сотні таких, як ви, у дюжинах різних Америк. Мої друзі… — жестом показує на людей закону, — …не зуміли його вистежити. Проте їх виправдовує те, що зазвичай вони займаються пошуками інших, менш підозріливих жертв. Хай там як, ось він, тут. Хапайте його. Але не вбивайте!

Він повертається до Каллагена. Дірка в його лобі наповнюється кров’ю і блищить, але звідти не виливається ні краплини. «Це око, — думає Каллаген, — криваве око». Що за істота дивиться через нього на світ? Що воно таке і звідки спостерігає?

— Усі ці друзі Короля носять у собі вірус СНІДу. Думаю, тобі відомо, що це таке. Самі ми тебе не вбиватимемо, нехай це зробить він. Він назавжди виведе тебе з гри, у цьому й решті світів. Для такого, як ти, ця гра не годиться. Для такого підробного священика, як ти.

Каллаген не вагається. Якщо завагається, він пропав. Він боїться не СНІДу, а опоганення їхніми брудними губами. Не можна дозволяти, щоб вони його цілували, як той цілував Лупе Дельґадо в завулку. Він не дозволить їм перемогти. Після всіх доріг, що їх він подолав, усіх тих робіт, тюремних камер, після остаточного протверезіння в Канзасі — він просто не дозволить їм узяти гору.

Він навіть не намагається їх напоумити. Бесіда не відбувається. Він просто мчить прожогом повз правий бік екстравагантного стола з червоного дерева. Стривожившись, чоловік у жовтій сорочці кричить: «Хапайте його! Хапайте!» Руки тягнуться до його піджака, спеціально для урочистої нагоди придбаного у «Ґранд-Рівер», але ковзають, не встигаючи вхопити. Йому вистачає часу на те, щоб подумати: «Шибка не розіб’ється, то якесь особливе надміцне скло для запобігання самогубствам, воно не розіб’ється…», а ще вистачає часу подумки звернутися до Бога — вперше, відколи Барлоу примусив його скуштувати отруєної крові.

— Допоможи мені! Благаю, допоможи! — вигукує отець Каллаген і мчить просто на шибку, плечем уперед. Ще одна рука ковзає по його голові, намагаючись вчепитися в волосся, а потім зникає. Шибка осипається довкола нього скалками, і от він уже стоїть у холодному повітрі, під лапатим снігом. Він дивиться униз під лаковані черевики, теж куплені з цієї сприятливої нагоди, і бачить Мічиган-авеню, іграшкові машини й людей, схожих на мурах.

Він відчуває їхнє розчарування — Сейра, людей закону й упирів, що скупчилися біля розбитого вікна й дивляться, очам не вірячи.

«Це справді виведе мене з гри навіки… чи не так?» — думає Каллаген.

А потім з дитячим подивом: «Це моя остання думка. Це кінець».

І він падає.

СІМНАДЦЯТЬ

Каллаген замовк і, трохи соромлячись, подивився на Джейка.

— А ти пам’ятаєш, як це було? Як ти… — Він прочистив горло. — …помирав?

Джейк серйозно кивнув.

— А ви хіба ні?

— Я пам’ятаю, як дивився на Мічиган-авеню під моїми новими черевиками. Пам’ятаю, якими були відчуття, коли я стояв у повітрі… начебто стояв… посеред снігопаду. Пам’ятаю, як Сейр щось кричав якоюсь іншою мовою. Лаявся. Такі горлові слова могли бути лише лайкою. Пригадую, я ще подумав: «Він перелякався». Такою й була моя остання думка — про те, що Сейр перелякався. Потім настала темрява. Я ширяв у ній. Десь віддалік лунав передзвін, і він наближався, неначе дзвіночки було прикріплено до якоїсь машини, що повним ходом летіла мені назустріч.

Там було світло. Я бачив світло у темряві. Я подумав, що це досвід смерті, описаний Кюблер-Рос, і пішов на світло. Мені було однаково, де вмирати, тільки б не на Мічиган-авеню, з потрощеними кістками, в калюжі крові й оточенні натовпу. Але я не розумів, як таке могло статися. Не можна впасти з тридцять третього поверху, а потім отямитися.

А ще я хотів забратися подалі від тих дзвоників. Їхня гучність невпинно наростала. У мене засльозилися очі. Звісно, я радів, що мої очі й вуха досі зі мною, але той передзвін робив усю вдячність, яку я відчував, суто теоретичною.

Я