Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
— Тарґенфілд! — нарешті каже голос далі по коридору.
ТРИНАДЦЯТЬ
Якусь мить Каллаген мовчав. Відпив кави, скривився і налив собі натомість солодкого сидру.
— Я знав, з чого починається видряпування нагору, — сказав він. — Свого часу бозна-скільки п’яниць, що опустилися, я переводив на збори анонімних алкоголіків в Іст-Сайді. Тож коли мене випустили, я знайшов групу АА в Топіці і почав відвідувати її щодня. Я не дивився вперед і не озирався назад. «Минуле — це історія, майбутнє — це загадка», як то кажуть. Та тільки цього разу, замість сидіти позаду й мовчати, я змушував себе сідати спереду і під час знайомства казати «Я Дон К., і я більше не хочу пиячити». Насправді я хотів, щодня хотів, але в АА для всього знайдеться крилатий вислів, і один з них «Обманюй, доки сам не повіриш». І мало-помалу я повірив. Одного ранку восени вісімдесят другого року я прокинувся й зрозумів, що справді не хочу пиячити. Примус, як вони це звуть, зник.
Я почав видряпуватися. За перший рік тверезості годі чекати великих змін, але одного дня, коли я був у Ґейдж-парку… власне, в саду рейнських троянд… — Помітивши зміну у виразах їхніх облич, він замовк. — Що? Ви його знаєте? Тільки не кажіть, що знаєте про рейнський сад!
— Ми там були, — тихо сказала Сюзанна. — Бачили іграшковий поїзд.
— Це неймовірно, — сказав Каллаген.
— Дев’ятнадцята година, всі пташки співають,[48] — сказав Едді. Він не всміхався.
— Хай там як, перше оголошення я побачив саме в Саду троянд. «ЗАГУБИВСЯ КАЛЛАГЕН, НАШ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. НА ЛАПІ Й ЛОБІ ШРАМИ. ЩЕДРА ВИНАГОРОДА». Тощо, тощо. Вони нарешті розвідали моє прізвище. Я вирішив, що час мені тікати звідти, поки ще є така можливість. Тож я вирушив до Детройта і знайшов там притулок під назвою «Маяк». То був «мокрий» притулок. Майже те саме, що «Домівка», тільки без Ровена Магрудера. Там робили добру справу, але ледве зводили кінці з кінцями. Я запропонував свої послуги. Отже, в грудні вісімдесят третього, коли це сталося, я був там.
— Коли що сталося? — спитала Сюзанна.
Але відповів їй Джейк Чемберз. Він знав, був єдиним з-поміж них усіх, хто міг це знати. Зрештою, з ним теж це сталося.
— Коли ви померли, — сказав Джейк.
— Саме так, — кивнув Каллаген, анітрохи не здивувавшись, так, наче йшлося про рис чи про те, що Енді працював на антиномній енергії. — Коли я помер. Роланде, зробиш мені самокрутку? Здається, мені потрібне щось трохи міцніше за яблучний сидр.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
У «Маяку» є давня традиція, що тягнеться… ого, вже цілих чотири роки (притулок «Маяк» існує всього п’ять). Це День подяки в спортзалі школи Імені Господнього на вулиці Вест-Конгрес. Купка алкоголіків прикрашає залу помаранчевим і коричневим гофрованим папером, картонними індичками, пластмасовими фруктами й овочами. Словом, американськими жнив’яними амулетами. Щоб тебе взяли у прикрашальним, треба щонайменше два тижні не пити. Також (Ворд Гакмен, Ел Макковен і Дон Каллаген вирішили це одностайно) на цю подію не допускають п’яних, хай як довго вони утримувалися від спиртного.
У День індички десь сотня добірних детройтських алкашів, нарколиг і напівбожевільних бомжів збираються в школі Імені Господнього на чудову вечерю: індичка, бульба, все, як належить. Вони розсідаються за дюжиною столів у центрі баскетбольного майданчика (під ніжки столів підкладають повсть, і гості їдять у шкарпетках, без взуття). Перш ніж налетіти на їжу (це частина звичаю), кожному дають змогу («Народ, не довше десяти секунд, бо я вас перерву», — попереджає Ел) назвати щось одне, за що він вдячний. Так, тому що це День подяки, а ще тому, що один з основних принципів програми «Анонімні алкоголіки» полягає в тому, що вдячний п’яниця не напивається, а вдячний наркоман не ширяється.
Подяка просувається швидко, а що Каллаген просто сидить і ні про що особливо не думає, то коли підходить його черга, він мало не бовкає дурницю, яка могла б накликати на нього неприємності. Щонайменше йому почепили б ярлик людини з дивним почуттям гумору.
«Я вдячний, що я не…» — починає він, потім усвідомлює, що саме збирається сказати, і прикушує язика. Вони всі дивляться на нього вичікувально, чоловіки з неголеними щоками, опухлі жінки з обвислим волоссям, довкола всіх витає брудне амбре станції підземки — запах вулиці. Деякі вже називають його Фадда. Звідки вони знають? Як могли дізнатися? І як би почувалися, коли б знали, який мороз продирає його по шкірі, коли він це чує? Як це змушує його згадувати про Братів Гітлера і солодкий дитячий запах пом’якшувача для білизни? Але вони дивляться на нього. «Клієнти». Ворд і Ел також дивляться.
— Я вдячний, що сьогодні не пив і не приймав наркотиків, — каже він, вдаючись до старого перевіреного засобу. (За це можна дякувати вічно). Вони бурмочуть на знак схвалення, чоловік, що сидить поряд із Каллагеном, розповідає, який він вдячний за те, що його сестра дозволила йому побути з ними на Різдво. І ніхто навіть не здогадується, як близько Каллаген був від того, щоб сказати: «Я вдячний, що вже давно не бачив вампірів третього типу й оголошень про зниклих домашніх тварин».
Він думає: це сталося тому, що Бог прийняв його назад, принаймні на випробний термін, і силу укусу Барлоу нарешті скасовано. Інакше кажучи, він думає, що втратив прокляття бачити. Але він не пробує зайти до церкви, щоб перевірити це. Спортзалу школи Імені Господнього йому цілком достатньо, і на тому спасибі. Йому ні разу не спадає на думку — принаймні свідомо, — що вони хочуть надійніше накинути на нього сітку, щоб цього разу він уже напевно не виборсався. Врешті-решт Каллаген збагне: хоч до них і повільно доходить, але доходить.
Потім, на початку грудня, Ворд Гакмен отримує листа з розряду «мрія всього життя».
— Доне, в нас буде раннє Різдво! Ел, ви маєте це побачити! — Переможно махаючи листом. — Якщо правильно розіграємо карти, хлопці, то наступного року зможемо розслабитися.
Ел Макковен бере в нього
