Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

Гаррі глянув на Рона.

- Невже новий напад? Саме тепер?

- А нам що робити? - приголомшено запитав Рон. - Вертатися до спальні?

- Ні! - відповів, озираючись, Гаррі. Ліворуч від нього була якась незрозуміла шафа, де висіли вчительські мантії. - Давай-но сюди! Послухаємо, що трапилось. А тоді розкажемо, що ми знайшли.

Вони сховалися в шафі, прислухаючись до тупоту сотень учнівських ніг над їхніми головами. Невдовзі двері учительської з грюкотом відчинилися, і з-поміж складок запліснявілих мантій вони побачили вчителів, які заповнювали кімнату. Дехто з них був приголомшений, а дехто й геть переляканий. Потім з'явилася професорка Макґонеґел.

- Це сталося, - повідомила вона мовчазних учителів. - Потвора викрала ученицю. Затягла просто в Таємну кімнату.

Професор Флитвік вискнув. Професорка Спраут затулила долонями рота. Снейп міцно стиснув спинку крісла й запитав:

- Звідки ви знаєте?

- Спадкоємець Слизерина, - відповіла.зблідла професорка Макґонеґел, - зробив ще один напис. Унизу під попереднім. «Її скелет лишиться в Таємній кімнаті назавжди».

Професор Флитвік залився сльозами.

- Хто це? - запитала мадам Гуч, упавши на крісло. - Хто саме з учнів?

- Джіні Візлі.

Гаррі відчув, як Рон мовчки сповз біля нього на долівку шафи.

- Завтра будемо відправляти всіх учнів додому, - розпорядилася професорка Макґонеґел. - Це кінець Гоґвортсу. Дамблдор завжди казав...

Знову відчинилися двері учительської. На якусь дивну мить Гаррі подумав, що то має бути Дамблдор. Але прийшов усміхнений Локарт.

- Перепрошую! Трохи задрімав. Я щось пропустив?

Він, здається, не помічав, що решта вчителів дивляться на нього з ледве тамованою ненавистю.

Снейп ступив крок уперед.

- Ось хто нам треба! - сказав він. - Так, тільки він. Локарте, потвора зловила дівчинку. Затягла її в Таємну кімнату. Нарешті настав твій час.

Локарт побілів.

- Справді, Ґільдерою, - додала професорка Спраут. - Чи ж не казав ти вчора, що знаєш, де вхід до Таємної кімнати?

- Я... ну, я... - забелькотів Локарт.

- Атож, хіба ти не казав мені, що знаєш, хто там усередині? - втрутився професор Флитвік.

- Н-н-невже?.. Я не пригадую...

- Я добре пам'ятаю, як ти нарікав, що потвори не потрапила в твої руки раніше, ніж заарештували Геґріда, - сказав Снейп. - Хіба ти не казав, що ми геть усе спартачили, і що треба було дати тобі повну свободу дій з самого початку?

Локарт глянув на скам'янілі обличчя своїх колег.

- Я... я справді ніколи... Ви мене не так зрозуміли!

- Ґільдерою, то ми тобі й доручаємо це завдання! - сказала професорка Макґонеґел. - Ти матимеш сьогодні чудову нагоду показати себе. Ми подбаємо, щоб тобі ніхто не заважав. Займешся потворою власноручно. Повна свобода дій!

Локарт розгублено озирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Від його принадності не лишилося й сліду. Вуста йому тремтіли, а без своєї звичної білозубої усмішки він видавався перестрашеним і недолугим.

- Д-дуже добре, - промимрив він. - Я... б-буду в своєму ка-кабінеті, щоб... щоб підготуватися.

І вийшов з кімнати.

- Чудово! - сказала професорка Макґонеґел. її ніздрі гнівно роздималися. - Тепер він принаймні не заважатиме. Вихователі гуртожитків мають піти й повідомити учням про те, що сталося. Скажіть, що «Гоґвортський експрес» завтра вранці відвезе їх додому. Всіх решту прошу подбати, щоб жоден учень не виходив зі своїх спалень.

Учителі підвелися і вийшли одне за одним.

*

Це був, мабуть, найгірший день у житті Гаррі. Він, Рон, Фред і Джордж сиділи в куточку ґрифіндорської вітальні і не мали сил навіть розмовляти. Персі там не було. Він пішов відправити сову містерові і місіс Візлі, а тоді зачинився у своїй спальні.

Жоден день ще не тягнувся довше за цей, і жодного разу ґрифіндорська вежа не була така багатолюдна і тиха водночас. Коли сонце вже сідало, Фред і Джордж не витримали і пішли до спальні.

- Вона щось знала, Гаррі! - вперше заговорив Рон, відколи вони сховалися до шафи в учительській кімнаті. - Ось чому забрали саме її. То не була якась дурничка щодо Персі. Вона щось дізналася про Таємну кімнату. Саме тому її... - витирав очі Рон. - Адже вона була чистокровна. Тут тільки одна причина...

Криваво-червоне сонце сідало за обрій. Гаррі ще ніколи не було так погано. Коли б він міг щось зробити. Бодай що-небудь!

- Гаррі... - сказав Рон, - думаєш, є хоч якийсь шанс, що вона не... ну, розумієш...

Гаррі не знав, що й казати. Надії на те, що Джіні жива, майже не було.

- Знаєш, що? - знову озвався Рон. - Давай підемо до Локарта. Розкажемо йому про всі наші здогади - про Василіска, про місце Таємної кімнати. Він спробує туди проникнути.

Гаррі погодився. Він хотів щось робити, хоч і не знав як. Усі ґрифіндорці були такі засмучені і так жаліли братів Візлі, що ніхто й не намагався зупинити Рона з Гаррі, коли вони встали, перетнули кімнату й вийшли через отвір у портреті.

Поки вони йшли до Локартового кабінету, сутінки дедалі густішали. В кабінеті щось діялося. Вони чули шкрябання, глухі удари і метушливі кроки.

Гаррі постукав - і раптом усе завмерло. Двері ледь-ледь прочинилися, й вони побачили крізь тонесеньку шпарку одне Локартове око.

- Ох, містере Поттере, містере Візлі! - сказав він, ще на якийсь сантиметр відчиняючи двері. - Я зараз дуже заклопотаний. Хіба що ви швиденько...

- Пане професоре, ми маємо для вас деяку інформацію, - сказав Гаррі. - Вона може вам знадобитися...

- Ее... ну... не дуже й... - та частина Локартового обличчя, яку вони бачили, мала дуже стривожений вигляд. - Тобто... ну, гаразд...

Локарт відчинив двері, і вони увійшли.

Кабінет світив голими стінами. На підлозі лежали дві великі відчинені валізи. В одну з них були поспіхом запхані мантії - яскраво-зелена, бузкова і темно-синя, а в другій лежала купа недбало скиданих книжок. Фотографії, що прикрашали стіни, тепер були складені в коробках на столі.

- Ви кудись їдете? - здивувався Гаррі.

- Е-е... ну, так, - пробелькотів Локарт, здираючи з дверей і згортаючи в рулон плакат, на якому він був зображений на повен зріст. - Терміновий виклик, невідкладний... Мушу їхати...

- А як же моя сестра? - обурився Рон.

- Ну, це... Дуже прикро, - сказав Локарт, уникаючи їхніх очей. Він висунув шухляду, щоб перекласти з неї все в торбу. - Ніхто так не шкодує, як я...