Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

- Вона увесь час була тут! - вражено вигукнув Рон, обходячи машину довкола. - Глянь на неї! Трохи здичавіла в цьому лісі...

Крила машини були подряпані й брудні. Вона, очевидно, вже звикла самостійно пересуватися лісом. Іклань, здається, був не в захваті від неї. Пес тремтів і не відходив від Гаррі. Перевівши подих, Гаррі сховав чарівну паличку в кишеню мантії.

- А ми боялися, що вона на нас нападе! - усміхнувся Рон. Він притулився до машини і поплескав її долонею. - А я думав - де ж це вона пропала?

Гаррі, примружуючись, шукав на землі павуків, але від світла фар вони всі повтікали.

- Ми загубили слід, - сказав він. - Пішли, треба його відшукати.

Але Рон не відповідав. Він навіть не ворушився. Його очі прикипіли до чогось, що височіло відразу за Гарріною спиною на висоті трьох метрів від землі. Ронове обличчя заціпеніло від жаху.

Гаррі не встиг навіть озирнутися. Почулося гучне клацання, і він відчув, як щось довге й волохате обхопило його за пояс і підняло над землею догори ногами. Перелякано випручуючись, він почув, як знову щось клацає, і побачив, що Ронові ноги також відриваються від землі. Тоді заскавулів Іклань, і наступної миті його теж піднесло вгору поміж темними деревами.

Висячи вниз головою, Гаррі побачив, що істота, яка його спіймала, пересувалася на шістьох довжелезних, волохатих ногах, а ще дві передні біля лискучих чорних клешнів міцно його стискали. Він чув, як позаду рухається таке ж чудовисько, яке тримало Рона. Вони рухалися в саме серце лісу. Гаррі чув, як Іклань, голосно скімлячи, намагався визволитися від третьої потвори, а от сам Гаррі не зміг би кричати, навіть якби захотів - голос його залишився десь на галявині біля машини.

Гаррі не уявляв, скільки часу він пробув у лапах того чудовиська. Темрява раптом розсіялась, і він побачив, що засипана листям земля аж кишить павуками. Вигинаючи шию, з'ясував, що вони опинилися на краю великої улоговини, де вже не було дерев. Зорі яскраво освітлювали найжахливішу картину, яку він будь-коли бачив.

Павуки! Але не ті маленькі павучки, що сновигали поміж листям унизу, а павуки завбільшки з коня - восьмиокі, восьминогі, чорні, волохаті, величезні! Те гігантовисько, що тримало у своїх лапах Гаррі, зійшло крутим схилом до примарного куполу, зітканого з павутини в самому центрі улоговини. Решта павуків обступили його зусібіч, збуджено клацаючи клешнями при вигляді здобичі.

Павук відпустив Гаррі, і він упав навкарачки на землю. Рон та Іклань гепнулися неподалік від нього. Іклань уже не скавулів, а лише мовчки щулився на землі. Рон, здається, почувався так само, як і Гаррі - роззявив рота від німого крику і вирячив очі.

Раптом Гаррі усвідомив: павук, який його приніс, Щось каже. Розібрати слова було важко, бо, вимовляючи їх, він водночас клацав клешнями.

- Араґоґ! - кликав когось павук. - Араґоґ!..

З-під сірого павутинного куполу дуже повільно виліз павук завбільшки, як невеличкий слон. На його чорному тілі і лапах де-не-де видніла сивина, а кожне око на бридкій голові з клешнями світилося більмом. Він був сліпий.

- Що тут таке? - запитав він, швидко клацаючи клешнями.

- Люди, - клацнув у відповідь павук, який приніс Гаррі.

- Це Геґрід? - поцікавився Араґоґ, підсуваючись ближче і блимаючи своїми вісьмома більмами.

- Незнайомці, - клацнув павук, який приніс Рона.

- Убийте їх! - роздратовано клацнув Араґоґ. - Я спав...

- Ми друзі Геґріда, - крикнув Гаррі. Його серце, здавалося, гупало не в грудях, а десь у горлі.

Звідусіль залунало павучаче клацання.

Араґоґ замислився.

- Геґрід ще ніколи не присилав у нашу улоговину людей, - повільно вимовив він.

- Геґрід потрапив у біду! - сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. - Тому ми й прийшли.

- У біду? - перепитав старий павук, і Гаррі здалося, ніби його клешні заклацали якось стурбовано. - Але чому він прислав вас?

Гаррі хотів було підвестися, але передумав - злякався, що не втримається на ногах. Він і далі сидів на землі, намагаючись говорити якомога спокійніше.

- Там у школі думають, що Геґрід нацькував... е-е... когось на учнів. Його забрали до Азкабану.

Араґоґ люто заклацав клешнями, і той звук, повторений павучим збіговиськом, луною розійшовся в улоговині. Це звучало, як оплески, хоча, зазвичай, після оплесків Гаррі ніколи не ціпенів від жаху.

- Але ж то було так давно! - роздратувався Араґоґ. - Багато років тому... Я все добре пам'ятаю. Саме тому його й вигнали зі школи. Вони вирішили, що я - той монстр, який сидів у Таємній кімнаті. Думали, що Геґрід відчинив її, щоб випустити мене на волю.

- А ви... ви не з Таємної кімнати?.. - запитав Гаррі, і на його чолі проступив холодний піт.

- Я? - сердито клацнув Араґоґ. - Я народився не тут, не в замку. Я родом з далекого краю. Один подорожній віддав мене Геґрідові, коли я ще був у яйці. Геґрід тоді був малим хлопцем, але він доглядав мене, ховав у замковій коморі і годував недоїдками зі свого столу. Геґрід - мій добрий друг і добра людина. Коли мене знайшли і звинуватили у смерті дівчинки, він мене захистив... Відтоді я живу тут, у лісі, а Геґрід часом мене перевідує. Він навіть знайшов мені дружину - Мосаґ. Бачиш, яка тепер велика у нас родина? То все завдяки Геґрідовій доброті.

Гаррі зібрав рештки своєї відваги.

- То ви ніколи... ніколи ні на кого не нападали?

- Ніколи! - крякнув старий павук. - Я міг би дати волю своїм інстинктам, але з поваги до Геґріда ніколи не заподіяв шкоди жодній людині. Тіло вбитої дівчинки знайшли в туалеті, а я в тому замку не бачив нічого, окрім своєї комори. Ми любимо темряву і спокій.

- Але... Може ви знаєте, що вбило ту дівчину? - запитав Гаррі. - Бо воно повернулося і знову нападає на людей.

Гарріні слова потонули в гучному клацанні й шарудінні багатьох ніг, що люто зачовгали; довкола Заворушилися великі чорні тіні.

- Її вбило те, що живе в замку, - сказав Араґоґ. - Це стародавнє створіння, якого ми, павуки, боїмося понад усе. І досі пам'ятаю, як я благав Гегріда відпустити мене, коли відчув, що воно блукає по школі.

-