Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Лізь першим. Будеш разом зі Спалле витягати дітей, а я їх прив’язуватиму.

— А потім вилізеш? — запитав Ґрунальді.

— Ні. Потім мені доведеться піти далі.

«Мамусю, хочу до змія…»

— Приглянь за моїм конем. Він сумуватиме. Тримай його і не викидай моїх речей. Я повернуся.

— Ти не можеш піти один.

— Відведіть дітей додому. Слідкуйте за ними. Вони наче отруєні, але, гадаю, рано чи пізно це мине. Можуть знову втекти. І поспішайте. Посадіть їх на мого коня і на коня Гйяфі.

Драккайнен вийняв кілька стріл і встромив їх, одну біля одної, в землю. Сагайдак був майже порожній.

У темряві, з боку пожежі, що гула і сипала іскрами, було чутно крики і тупіт ніг.

— Ульфе, ми чекатимемо на тебе.

— Я почув, — відповів Драккайнен твердо. Не можна розклеюватися. «Морські котики» не плачуть. — Ґрунальді?

— Так?

— Мій кінь… Притулися чолом до його лоба і скажи йому, що я повернуся, добре?

— Добре, друже. Якщо ні, я сам за тобою повернуся. А… Ти знаєш, що воно таке, ці краби?

— Ти не захочеш цього знати.

Вони потиснули один одному біцепси і потилиці, а потім Ґрунальді почав підніматися. Зупинився на мить.

— Ніт’їсефні?

— Так?

— Відшукай дорогу.

— Boh, — відповів Подорожній хорватською.

Драккайнен підняв лук і випустив у темряву першу стрілу. У відповідь почувся крик.

Потім вистрілив ще двічі і прив’язав першу дитину булінем під пахвами. Ще одна рушила кудись у темряву, і йому довелося схопити її за загривок, немов кошеня.

Він знову взяв лук і вистрілив. Залишилося троє переслідувачів, які нарешті зрозуміли, що решта лежать, прошиті стрілами, або вмирають на землі, тож відступили.

Згори зі свистом полетіли чергові стріли. Ґрунальді і Спалле.

Він усміхнувся.

Коли останній хлопчисько поїхав угору, схлипуючи і обтираючись об скелю, Драккайнен сховав лук і розчинився в темряві.

Темрява дає мені відчуття безпеки. Коли я проходжу через ліс, натикаюся на трьох Зміїв, які штрикають списами в зарості трави і кущів. Дівчина схлипує від люті, інші зціпили зуби. Знайдуть.

Знайдуть мерзотника, який убив святих змій, підпалив їхній будинок і вкрав їхніх рабів. Який убив стількох братів. Тож будуть шукати. Це нічого, що будинок палає, нічого, що будь-яка пара рук потрібна, щоб носити відра і гасити пожежу.

Нічого, що навколо абсолютно темно.

Не відступляться. Шукатимуть. Це нічого, що в тому місці, де злодія вже давно не може бути.

Вони наштовхуються на дерева, лізуть у кущі, чіпляються списами за гілки.

І минають мене з обох боків. Тільки тому що я сиджу абсолютно нерухомо, з опущеним обличчям, і тримаю руку на руків’ї меча. Мій обрис не нагадує людський. Я — просто темна пляма. І крім усього іншого, пляма нерухома. У темряві око переважно реєструє рух. Я терпляче сиджу, поки вони не відійдуть, потім вичікую ще трохи.

А потім залишаю їхню долину.

Сходить перший місяць, і, як на мене, стає цілком світло. Я зупиняюся в закритій лощині на схилі невеликої прямовисної гори.

Справа не в темряві. Справа в плямах перед очима, у голоді і втомі. Кілька десятків секунд бойового режиму теж зібрали свій урожай.

Я виснажений.

У мене небагато припасів. Вузлик зі жменею смужок сушеного м’яса, два батончики халви і ті нові сушені фрукти, схожі на великі фініки. Тільки те, що я порозпихував по кишенях.

У мене немає фляжки.

Я недавно пив воду зі струмка, але відсутність посудини може стати проблемою. Як мінімум, треба було захопити пластикову пляшку з-під сливовиці. У мене там лишалася десь половина ракії.

Могла б служити навіть для промивання ран, а потім пляшечка стала б чудовою флягою.

Що поробиш.

Маю що маю, а чого в мене немає, те непотрібне.

Я відчуваю, що треба поспішати. Це інстинкт. Знаю, що я вже біля цілі.

І знаю, що вже, мабуть, запізно.

Я вдягаю каптур півкожушка і міцно обхоплюю себе руками, а потім знаходжу місце, захищене від вітру.

Зараз двадцять хвилин на третю, середа, двадцять четверте жовтня згідно з умовним місцевим календарем. Температура повітря — шість градусів, сила вітру — тридцять кілометрів на годину. На добраніч, Мідґаарде.

Підйом із першою зорею. Вістрям ножа збираю росу з трави. Капучино а-ля Узбережжя Вітрил. З’їдаю шматочок м’яса, пів батончика халви та фінік.

А потім залишаю свою лощину й вирушаю на вершину.

Сідаю на вершині перед самим сходом сонця.

Час для ранкової екскурсії, оглядин околиць у перших променях сонця і планування дій на найближчі шістнадцять годин. Дій раціональних і осмислених.

Сходить сонце. Чудовий момент, коли перший помаранчевий промінчик пробивається крізь вершини і малює переді мною панораму гірського ланцюга.

Це повне божевілля.

Мене вчили саме так, щоб я не збожеволів, дивлячись на дітей, перетворених на