Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Але це все — питання масштабу.

Я дивлюся на гори, що оточують довгу і широку рівнину, і відчуваю порожнечу. Щось на зразок контрольної картинки або повідомлення «panic screen». «Розум виконав аномальну операцію і буде закритий. Якщо проблема повторюватиметься, зверніться до виробника».

Я бачу вузьку гору, що м’яко піднімається аж до того місця, де її, немов ножем, обрізано, а на вершині стоїть ідеальна, блискуча куля розміром із адміністративну будівлю. Якщо рахувати від підніжжя, висота всього цього — десь метрів шістсот. Куля стоїть у воді. Воді, що неквапливо її обертає й омиває поверхню, а потім витікає водоспадами з п’яти сторін.

Бачу пік, схожий на конус. Досконалий, гостроверхий конус, що пробиває на половині висоти ще одну кулю, схожу на глобус розміром зі стадіон.

Вони не всі геометричні, але майже кожна вершина — це скульптура. Цілеспрямованої, титанічної форми, без слідів обробки.

А в долині видніються ще божевільніші витвори — хоч і значно менших розмірів — що нагадують якісь дивацькі фонтани, будинки і альтанки, серед яких клубочиться туман.

Я роззявив рота, витріщив очі й мовчу.

Мовчу всередині та ззовні.

Раптом примушую себе пригадати, як можна перервати галюцинацію.

Це неможливо.

А отже, я отруєний.

У повітрі тут щось є.

Але моя долоня виглядає як долоня.

Зграйка птахів, що пролітають нижче, не перетворюється на моїх очах на лящів або млинці. Кущі та трави навколо теж ростуть в абсолютній згоді з «Атласом визначення флори Північного Континенту».

Коли щось не має права на існування, але все-таки існує, я приймаю це до відома і не ставлю перед собою питання «як» і «чому». Так вже мене вишколено.

Я спускаюся в цю долину.

Довгим, опуклим хребтом, що тягнеться нижче похилої скелі, що нависає попереду.

Гора, з якої я спускаюся в долину, взагалі має такі м’які, обтічні лінії. Я йду по гладенькому, слизькому граніту, наче по якійсь величезній трубі. Схил досить пологий, але дуже слизько. З обох боків — прірва. Ліворуч кругла, глибока лощина, оточена моєю горою, а праворуч — вид на чергову долину потоку. З кожного боку понад двісті метрів униз. Неприємно.

Хребет, яким я йду, полого тягнеться якихось півкілометра.

Слизько.

Гаки і льодоруб стали б у пригоді.

За деякий час тумани внизу трохи розступаються, і я бачу, як вони течуть долиною, немов ріки, ковзаючи між хребтами і з’єднуючись в один довгий потік, але незважаючи на це, видимість покращується. Сходить сонце.

Я дивлюся, куди прямую, і раптово зупиняюся, остовпівши. Тому що чітко бачу, що прямую… до стопи.

Витонченої жіночої стопи, що лежить на землі перед витягнутою вперед ногою. До стопи довжиною якихось сто п’ятдесят метрів.

А йду я по руці.

І наближаюся до ліктя. До ліктя, що впирається в коліно. Кам’яний міст, що поєднує дві вершини нижче, це передпліччя, що лежать поруч. Я йду по тілу гігантської жінки, яка сидить із витягнутими вперед ногами, опущеною вниз головою і ліктями, обпертими об коліна.

Підходжу так обережно, наскільки це можливо по округлій поверхні, і заглядаю вниз.

Бачу гігантські округлі груди, увінчані сосками розміром із кількаметрові присадкуваті кутові вежі. Схиленого обличчя звідси не дуже добре видно. У дівчини опущена голова, вона спирається на руки і дивиться вниз.

Найгірший момент — це перехід долонею. Тут прямовисно, потрібно обережно зісковзувати з фаланги на фалангу. На щастя, середній палець і мізинець трохи відставлені і майже утворюють сходинки. Восьмиметрові сходинки, але хоча б так.

Я відчуваю себе Гулівером, хоча із жінкою таких розмірів і Гулівер би не впорався. На її долоні можна було б розіграти баскетбольний матч, та ще й глядачів розмістити.

Це щастя, що вона сидить, далеко витягнувши ноги. Завдяки цьому спуск по гомілці хоч і небезпечний, але можливий.

Подорож завершується спуском із пальців стопи. Виявляється, ніготь мізинця не особливо нижче інших пальців, і з його поверхні, на якій можна було б припаркувати два автомобілі, до землі добрих три поверхи.

Я спускаюся жолобом між пальцями. І опиняюся в божевільній долині, оточеній дивними скульптурами. Біля стоп дівчини, яка сіла і поклала голову на переплетені руки.

Добре, що вона сидить. Зараз у ній метрів чотириста до маківки голови. Коли встане — буде з кілометр висотою.

Я відчуваю настрій божевілля, що просочує всю долину, і мені здається, що попереду важкий день.

Про всяк випадок активовую цифрал.

Він вирішив, що не відмовиться від прогулянки лощиною, яку утворювали ноги дівчини, прикриті зверху головою і сплетеними руками.

— Я втомився, моя люба, — заявив Драккайнен. — Мені дуже подобаються довгі ноги, але по твоїх я спускався півтори години. Гадаю, це перебір.

Гігантське обличчя було на висоті двохсот метрів, а під ним розташовувалося кругле озерце, куди зверху дзюркотіла вода. Вона текла точно з куточків очей.

— Ну це теж перебір, — крикнув Драккайнен. — Скільки потрібно ревіти, щоб відростити п’ятиметрові сталактити з носа? Мільйон років? Що за істеричка! Візьми себе в руки, дівчино. Витри свої сталактити й