Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Здорово їхати, а не йти, — озвався він.

— Атож, ось тільки конячки з тобою не погодяться, — посміхнувся чоловік і запитав: — А що ж тобі потрібно біля мосту?

— Справи в мене там… — невпевнено відповів хлопчик.

— Таємні?

— Та ні, до дядька добратися треба, — Інтару не хотілося розпитувань.

Возій кивнув, але довго мовчати, як видно, не зміг.

— Ти, бачу, хлопчисько самостійний, у мене небіж такий само. Щоправда, молодший за тебе буде років на п'ять. Але вже видно, жвавий буде хлопчисько. Якось зайшов я до сестри в гості, розмовляємо про своє, а він у дворі взявся камінням у двері поціляти. Грюкоту від них… Мати разів зо два гукала йому у вікно, щоб припинив негайно, він уваги не звертає… Ну, вона вийшла, потиличником його нагородила, та й каже: «Ти що, не чув? Я тобі звеліла негайно це припинити!» А він очицями кліпає: «Як я міг почути за таким грюкотом?»

Інтар засміявся.

— О який! А може, він і справді не чув.

— Можливо, — легко погодився возій. — Буває так, коли людина такою справою займається, що дуже гримить….

— Або такою, крім якої нічого й знати не хоче, — підхопив Інтар. — Тоді йому на всіх начхати. От про одного капітана в нас у трактирі говорили, що він будь-якого свого матроса тільки тоді людиною назве, коли той за борт втрапить.

Возій покотився від сміху.

Так вони їхали далі, розважаючи один одного байками та жартами.

Наприкінці шляху возій почастував Інтара хлібом і сиром, тож хлопчик ще й попоїв трохи.

Возій зсадив нарешті свого маленького супутника на Здобній вулиці (вона виправдовувала свою назву десятками пекарень і запахами свіжого хліба та здоби, від яких рот у Інтара негайно наповнився слиною — аж замакітрилася голова. До речі, кам'яних стін і хвостатих сторожів тут не було). Возій пояснив йому, як пройти до Старого мосту, й побажав удачі.

Інтар розпрощався з доброю людиною та вирушив своїм шляхом, заздро косуючи на покупців, які заходили до пекарні, а особливо — на тих, які виходили звідти.

Звідси розвозили хліб, напевне, в усі кінці Столиці. Принаймні в рідних місцях Інтара пекарень він не пам'ятав (прилавки й лотки з пиріжками на свята не беруться до уваги): в родинах хліб пекли дружини та дочки, а в трактир Орама його й справді привозили…

Звідси, мабуть, тому що Івині не було коли ще й цим займатися. Інтар пригадав людей на возах, завалених хлібом, усілякими булками, пампушками й медяниками. Вони з'являлися в портових кварталах кожного четвертого дня й голосно вихваляли свій крам, який Орам і хазяї інших харчевень закуповували у значній кількості. Напевне, хліб везли просто звідси… І, видно, цим займалися працівники хазяїв пекарень… Інакше був би задорогим, якщо через перекупників.

Міркуючи про це, хлопчик повільно брів вулицею, не бажаючи розлучатися зі смачними теплими запахами. Зараз, передвечірньої години, покупки тут робили найбільше жінки, а вже вони точно скуплялися для своїх домівок… А чому ні, якщо живуть недалечко?

Інтар повернув голову праворуч і розгледів за одно-двоповерховими будинками дерева. Виходить, Міський сад поряд. Авжеж, тут він і повинен бути… А довкола нього (виходить, і від Здобної вулиці неподалік) живуть люди зі статком, там навіть окремі будинки зі своїми садами стоять, як розповідали. То будинки голів гільдій різних (а що, у голови Гільдії Пекарів теж, мабуть, там свій будиночок є!), помічників їхніх, торговців щасливих, наставників Університету (Університету звідси хлопчик не розгледів, та й не знав куди дивитися, — чув тільки, що цей величезний будинок мусить стояти біля річки, але річка ж через усе місто тече…) й інших, хто гроші рахувати вміє, але не мідяки рахує…

Справжня знать не в цих місцях мешкає, а на сході, якщо від міських воріт дивитися. Це хлопчик теж чув. А тут… Кгм, а з тутешніми мешканцями Інтар був би зовсім не проти місцями помінятися. І така смачна вулиця під боком, і грошей досить, щоб по ній з користю погуляти…

Он як та жінка, наприклад… Хлопчик заздро втупився в кругловиду товстунку років тридцяти, що вийшла з пекарні з кошиком здоби: струдлів з варенням (Інтар був упевнений, що з варенням, ніс його ще ніколи не підводив!) і ватрушок.

Біля ліхтарного стовпа на жінку терпляче чекав невеличкий пухнастий цуцик. Він побачив господиню й кинувся до неї, натяг до краю недовгий повідець, навіть став на задні лапки. Вона погладила цуцика та звеліла:

— Почекай тут, малий, мамі потрібно ще декуди забігти…

Інтар пирхнув. Якщо вона — мама, то хто ж тато? А обурений цуцик зрозумів, що господарка знову збирається відійти, й голосно, ображено загавкав.

— Ну тихше, тихше… — товстунка дістала з кошика найбільшого струдля й тицьнула його цуцикові. Той схопив, надкусив, викинув з пащі, заскиглив…

— Сиди й чекай! — звеліла жінка, віддаляючись у бік однієї з пекарень. Інтар простежив за нею поглядом. Цуцик теж. Він уже не гавкав: ліг, опустив голову на лапи. Струдель лежав перед його носом, але засмученому звірові було не до солодкого.

— У дурний пес, щастя свого не розуміє… — пробурмотів собі під ніс хлопчик. — Ну, зжер би солодке, а потім і господиня прийшла б. Ні, не заслужив він такої смакоти…

Інтар вирішив відновити справедливість і підійшов до цуцика. Обійшов навколо стовпа та швидким рухом схопив струдля. І відскочив.

Але звір, ще мить тому байдужий до подарунка господині, не стерпів такого нахабства — він стрибнув, вирвався із нашийника та кинувся на хлопця.

Такого дрібного собаки Інтар не боявся, але зайвого галасу не хотілося.

Він кинувся навтьоки, запихаючи струдля в сумку, що висіла через плече, а пес помчав