Танок з драконами - Джордж Мартін

— Зразу прутень і піхва, бачили таке?! — теревенив Дик Солома. — Кит мав ще й велетня — полюбляв дивитися, як той гойдає дівчат-невільниць. Але велетень помер. Чув я, Кит дає торбу золота за нового.

Була серед юнкайців Панянка-Отаманка; вона їздила на білому рудогривому коні на чолі сотні хвацьких молодих невільників, яких виховала і навчила сама. Усі її вояки були юні, стрункі, м’язисті, з одягу носили тільки перепаски на стегнах і жовті киреї, а на спижевих щитах мали карбовані сороміцькі картини. Хазяйці їхній було років шістнадцять; себе вона вважала за юнкайську Даянерис Таргарієн.

Очільник на прізвисько Голубець не був карликом, але його часто плутали при поганому світлі. Виступав він, проте, так поважно, наче уродився велетенем — широко розставляв коротенькі гладкі ніжки і щосили випинав пухкі груди. Вояків він мав найвищих, яких «Вітрогони» стрічали у своїх мандрах світом; найкоротший мав сім стоп зросту, найвищий — майже вісім. Усі мали довгі обличчя і довгі ноги, а диби на поножах візерунчастих обладунків робили їх іще вищими. Тулуби їм вкривала луска у рожевій поливі, на голови вони вдягали видовжені шоломи з гострими сталевими дзьобами та жмутами рожевого пір’я на маківках. Кожен у загоні носив при боці довгу криву шаблю, а в руці — списа заввишки з себе, з довгими листоподібними вістрями на обох кінцях.

— Голубець їх сам плодить, — розказав Дик Солома. — Купує високих рабів з усіх кінців землі, парує жінок із чоловіками, а найвищих виплодків забирає до загону «Чапель». Сподівається, з часом вони випнуться такі високі, що й диби не знадобляться.

— То їм треба не диби на ноги, а дибу під спини — зразу й випнуться, — докинув здоровило.

Геріс Пийвода з розповіді Дика шалено зареготався.

— Йой, що ж це діється! Блазні на дибах у рожевому пір’ї — хіба тут на смерть не перепудишся? Такий зненацька нападе — мені міхур зі сміху лусне.

— Кажуть, чапля — царський птах, — мовив Старий Білл Кістка.

— Ну якщо царі мають звичку стояти на одній нозі й жерти жаб, то нехай.

— Чаплі боягузливі, — устряг здоровило. — Ми з Пиєм та Клетусом якось пішли полювати і набріли на чапель. Вони саме на мілині ласували пуголовками та риб’ячою мільгою. З себе чаплі гарні й гожі, хто б казав. Але щойно над головою майнув сокіл, вони умить позлітали, наче дракона побачили. Крилами так ляпали, що мене вітром з коня здмухнуло. Клетус устиг накласти стрілу і збити одну. Смакувала як качка, лишень не така жирна.

Але навіть Голубець зі своїми «Чаплями» блякнув перед дурною примхою братів, яких сердюки прозвали Панами-Брязкунами. Востаннє, коли невільники Юнкаю стали у полі проти Неблазних драконової королеви, вони швидко зламалися і втекли. Панам-Брязкунам спав на думку виверт, який мав урятувати їх від ганьби в майбутньому. Вони скували своїх вояків по десятеро разом — зап’ясток до зап’ястка, литка до литки.

— Жоден із тих убогих тепер утекти не зможе, — реготав Дик Солома, коли розказував, — хіба що десятка побіжить уся разом. А як і побіжить, то не надто швидко.

— Вони і в поході не надто швидкі, — зауважив Біб. — Шкандибають за півсотні верст позаду, а брязкіт нам аж сюди чути.

Були ще й інші ватажки — майже такі ж божевільні, коли не гірші. Панок-Вислощок, Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк, Звірятник, Дзюба, Заєць, Повізник, Напахчений Зух. Хтось мав два десятки вояків під рукою, хтось дві сотні чи дві тисячі — але всі ті вояки були невільниками, яких кожен отаман сам навчив та озброїв. Кожний ватажок вважав себе за неабиякого полководця, кожен був заможний, зарозумілий, згодний коритися лише самому Юрхазу зо’Юнзакові, зневажливий до простих сердюків і схильний до нескінченних, геть нікому не зрозумілих сварок за першість у війську.

За час, за який «Вітрогони» подолали п’ять верст, юнкайці відстали на чотири.

— Збіговисько смердючих жовтих телепнів, — скаржився Біб. — А спитай, то вони й досі не розуміють, чому «Буревісники» та «Другі Сини» перебігли до драконової королеви!

— Вони гадають, що за золото, — відповів Книжкар. — Інакше чого б це вони нам так добре платили?

— Золото мені миле, але життя миліше, — мовив Біб. — У Астапорі ми танцювали з каліками. Але стати проти справжніх Неблазних поруч із оцим набродом?

— Ми вже билися проти Неблазних у Астапорі, — відповів здоровило.

— Я сказав: справжніх Неблазних. Відрубати хлопчикові камінці м’ясницьким різаком і дати йому гостру шапчину — ще не означає зробити Неблазним. Драконова ж королева отримала справжніх — тих, які не тікають, коли в їхньому напрямку хтось пердне.

— А крім Неблазних, вона має ще драконів. — Дик Солома зиркнув на небо так, наче згадка про драконів мала накликати їх просто на голови полкові. — Гостріть мечі, хлопці, скоро скуштуємо справжньої битви.

«Справжньої битви» — подумки повторив Жабик. Слова застрягли йому в горлі. Битва попід мурами Астапору здалася йому досить справжньою, хоча він знав, що сердюки тримаються іншої думки.

— Та то не битва була, а різанина, — чулося після неї від співця-воїна Дензо Да-Хана.

Дензо належав до старшини і мав досвід сотні битв. Досвід Жабика обмежувався навчальним дворищем і турнірним бойовищем. Тому він вирішив не піддавати сумніву вирок такого загартованого воїна.

«Та коли там усе почалося, воно таки здавалося битвою.» Квентин пригадав, як йому кишки зав’язалися вузлом, коли здоровило збудив його копняком на світанку, вивищуючись у наметі, наче вежа.

— Вдягай броню, сонько! — загув лицар. — Різник виходить з міста дати бій. Ставай на ноги, коли не хочеш стати його м’ясом!

— Цар-Різник мертвий, — у напівсні заперечив Жабик.

Це була перша новина, яку вони почули, сходячи з кораблів, що привезли їх зі Старого Волантису. Другий цар Клеон заволодів короною услід за першим і теж уже загинув, якщо вірити чуткам. Тепер астапорцями правила хвойда і божевільний голяр, а їхні посіпаки різали один одного за владу в місті.

— Може, брехали, — відповів здоровило. — А може, є ще якийсь різник. Може, перший постав із могили та суне з вереском убивати юнкайців. Кому який у дідька клопіт? Вставай, Жабику, і натягай залізо!

У наметі спало десятеро, і всі вже стояли на ногах: влізали у штани та чоботи, накидали на плечі довгі кольчуги, пристібали панцери, затягували ремені на залізних поножах