Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Чаклун глянув на її усмішку, побачив блиск в очах і тут раптом збагнув, що дійсно пропав. Вона прийшла по нього.

— Тільки не зараз, Володарко, не тоді, коли я бачу чіткий шлях. Дозволь мені все виправити. Поверни мене назад, щоб я міг це зробити. Щоб міг врятувати доньку і загладити свою провину!

Від кожного його слова усмішка Смерті ставала все ширшою, наче вона знала усе це давно. Кожне його слово. Кожний рух.

— Гадаю, ти розумієш, що я ніколи й нічого не роблю задарма, Вогненароджений. — вона демонстративно глянула на його ліву руку, вкриту драконячою лускою.

— Розумію, пані, інакше не просив би про таке.

Смерть дивилася на нього своїм крижаним поглядом, здавалося, вивчала чаклуна, придивлялася.

— Ти будеш жалкувати про це, Фалміне, — сказала голосом, від якого навіть у нього перехопило подих. — Можеш бути у цьому впевнений.

Чаклун повернувся до неї обличчям. Вона бачила, що його погляд змінився, зіниці звузилися, стали вогняними. Замість синього холоду та чорної безодні та жевріло полум’я, здатне розплавити гори та висушити моря. Зараз Фалмін був спокійним, зосередженим, таким, яким і повинен бути справжній батько. Батько, ладний битися за свою дитину до останнього. Навіть із самою Смертю.

Жінка усміхнулася. Щиро. Знала, що він скаже. Бажала почути ці слова, наче від цього залежало її існування. Цієї миті зірвався нещадний вітер, десь вгорі, поміж темних хмар, пролунав грім. Фалмін мимоволі відчув, як на обличчя йому падають краплі дощу. «Чорні краплі із чорного неба, — подумав він. — Шанс для мене довести Майстру, що я здатен на більше. Здатен отримати ще один шанс. Здатен захистити доньку.»

— Я готовий сплатити будь-яку ціну, — сказав Фалмін, переборюючи запаморочення, яке сколихнуло його свідомість. — Ти повернеш мене назад, аби я врятував та вберіг дитину. Аби покарав тих, хто причинив мені та Ельгіді біль та страждання. А тоді, коли я зроблю це…Коли виб'ю із Самаеля та його поплічників правду, яку навіть ти не бажаєш відкрити мені… Що ти хочеш отримати взамін, пані?

Володарка Мертвих сумнівалася лише секунду. Підійшла до Фалміна, обережно взяла його за руку і ніжно, наче коханого чоловіка, поцілувала в губи.

— Тебе, — прошепотіла Смерть.

— Коли цьому прийде кінець? — звучить його голос.

— Ніколи, — відповідає Смерть, із рота якої капає кров. — Кінець — це не я, Фалміне. Кінець — це зупинка, це відмова рухатися далі. Саме це і є кінцем, чаклуне, саме тоді все закінчується! Віра змушує рухатися! Не втрать її, Фалміне, інакше втратиш усе!

Сонце все ще не з'являлося із-за хмар. Ворони літали довкола, наче очікуючи на грандіозну битву, де вони могли добряче поживитися. Третій день поспіль мів сніг, а в обличчя без перестану била льодяна прохолода. Вершини Білих гір, що розляглися зліва, зараз здавалися аж занадто білими на фоні сніжних заметів.

Фалмін на четвертий день подорожі нарешті вибрався із сніжної пастки, вивів Гора на більш тверду землю, яка тим не менш також була всіяна сніжним покривалом.

Чаклуна уже нудило від цієї погоди.

Вітер дув йому у спину, але дивиною було і те, що щось свистіло прямо попереду. Пришвидшивши коня, Фалмін вирішив перевірити, але, як не намагався, нічого окрім білизни побачити не зміг. Довелося рухатися далі.

Приблизно через годину мандрів виїхав на невеличкий пагорб. Прямо внизу, у заглибині, розкинулося величезне озеро Люнмарв, яке було вкрите льодом увесь рік. Фалмін пам'ятав, що йому говорили про це місце, особливо згадувалися слова жителів містечка Довгокіс, яке розмістилося неподалік. Жителі стверджували, що тут зникали люди. Десятками. Не заважаючи на всі обставини, це озеро було найкоротшим шляхом для чаклуна. А додаткового часу у нього не було.

З'їжджаючи крутим схилом донизу, Фалмін не відриваючи очей дивився на безмежні льодяні простори замерзлого озера, яке виглядало неосяжним. Ялинкові та соснові ліси, що лежали обіруч, щільно вклинилися до самого берега, роблячи із усього цього прямий білий коридор. Ним чаклун і повинен був проїхати.

Як тільки підкови коня ступили на замерзлу кригу, спиною Фалміна побігли огидні слимаки. Таке бувало тоді, коли він відчував небезпеку. Це місце віддавало смертельним привкусом.

Чаклун мимоволі поправив арбалет, що висів у в'юках поруч із ним. Гор, хоча і йшов слухняно тріскучим льодом, час від часу зупинявся, відмовляючись крокувати цим моторошним коридором.

Між дерев не було жодної живої душі. Фалмін ретельно вдивлявся краєм ока у темінь, що панували між засніженими сосонками та ялинами.

Усе, здавалося, завмерло.

Чаклун збагнув, що навіть вітер, який до цього голосно свистів йому у спину, зараз кудись подівся, злякався цього місця.

Не витримавши, він зіскочив з коня на твердий лід, який роками не розмерзався і міг витримати майже будь-яку вагу. Обережно зняв зі спини коня металеву скриню, поклав на землю. Всередині, викладені в чотири ряди, лежали оплетені мотузочками бомби. Чаклун дістав «Летюгу» і «Вихор», почепив собі на пояс. Потім ретельно перевірив тятиву на арбалеті і капсулу для отрути і, тримаючи його у руках, рушив вперед. Гор стояв позаду, здивовано спостерігаючи за діями господаря.

Фалмін крок за кроком просувався далі,