Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

«Якщо він мене примусить, я не буду мати виходу…»

— Ми дракони, Фалміне, і така наша природа. — вона показово глянула на його ліву руку, вкриту драконячою лускою — результат неповної трансформації, клеймо, із яким Фалмін жив більшу частину свого життя. — Навіть не заважаючи на те, що ти вбиваєш власних братів по-крові, що ти ненавидиш їхню природу, але сам є таким же. Я не збираюся відсиджувати та робити вигляд, наче нічого не можу змінити. Прийшов час помститися людям за зраду, і Ельгіда відіграє в цьому основну роль. А я захищу її і навчу, наведу на правильний шлях…із тобою чи без тебе.

Катрін була вправною чародійкою, вважалася однією із найкращих серед собі подібних…Однак Фалмін вскочив настільки швидко, що вона не встигла навіть проговорити закляття. Він схопив її за шию драконячою рукою, підняв над землею та стиснув. Жінка захрипіла, билася ногами та руками, намагалася хапнути повітря ротом і спробувати промовити закляття. Фалмін смикнув, загарчав, наче звір, притиснув її до стіни і зазирнув у вічі.

«Цей погляд… — встигла подумати Катрін, споглядаючи, як очі її чоловіка трансформувалися в дві чорні прірви із синім вогнем, що яскраво палав в їх глибинах. — Драконяча кров…Ельгіда…»

— Я кохав тебе, більше за своє життя, — сказав Фалмін голосом, який точно не міг йому належати. Він трішки ослабив хватку, аби Катрін могла ковтнути повітря, і тоді додав уже своїм голосом: — Але тепер Ельгіда є моїм життям, і я нікому її не віддам, Катрін. Навіть тобі.

Цієї миті обличчя Фалміна потемніло, його розум затуманився і голоси в голові вибухнули вихором злості та люті, підштовхуючи його зробити те, чого б ніколи не зробив справжній Фалмін.

Він востаннє подивився в благаючий та наляканий погляд жінки. І тоді його рука на її тендітній шиї смикнулася. Хребці грустнули, наче гілки під ногами, вигнулася під неприроднім кутом. Обличчя Катрін завмерло в здивованій гримасі, почало синіти, а тіло обмякло.

Фалмін повільно поклав тіло покійної дружини на підлогу, а його обличчя пом'якшилося, наче він пробудився від страшного сну. Він подивився на обличчя жінки, яку не зважаючи на все кохав впродовж усіх цих років. Яка подарувала йому доньку…і зрадила із людиною, яка захотіла цю дитину забрати.

Фалмін відчув запаморочення, впав на коліна і схопився за голову. І тоді під нарощуваний шум вітру та дощу закричав нелюдським голосом, почав рвати на собі одяг від відчаю та болю, що заразила його тіло подібно вірусу і зараз роз'їдало шаленим вогнем. Він опустив голову на тіло дружини, закричав, вивільнюючи увесь біль.

Небо плакало разом із ним, а вітер відносив його крики подалі, за горизонт, аби ніхто не почув цього відчаю та страждань.

У вухах Фалміна зашуміло, було відчуття, наче голова розривається повільно на декілька частин, але він переборов це, принаймні намагався не зважати. Лише за мить збагнув, що несеться на коні, оточений темрявою. Попереду височіла стіна із густого туману. Туди він і гнався.

Позаду зненацька почулися вигуки й крики, звуки різанини. Чаклун повернув голову на ходу і побачив силуети в тумані. Побачив, як одні ріжуть інших своїми мечами та перначами. А потім почув крик.

Ельгіда!

Фалмін зупинив коня, але це не був кінець. Далі почулося шипіння і різкий удар. Хтось впав на міст і голосно кричав від болю. Не витримавши, чаклун пришпорив коня і помчав назад, де саме схопили за волосся жінку.

Та, що жива, та, що приносить життя, нині ж його втратить від твоєї руки!

Фалмін вискочив із туману, але мосту вже не було. Тепер на цьому місці стояло велике дерево, під яким сиділа жінка із розпущеним чорним волоссям. Він зупинив коня, зіскочив на землю, підбіг до неї, сподіваючись, що це Ельгіда. Але це була не його донька.

— Я давно чекала нашої зустрічі, — сказала жінка дзвінким голосом, схожим на шум річки. — Нарешті ти прийшов, Фалміне із Мальгарда.

Він завмер, вдивився у холодні, неймовірно спокійні і водночас засмучені очі. Побачив у тому погляді себе, впав на коліна. Жінка нерухомо дивилася на нього, наче очікуючи неможливого. Чоловік збагнув одразу, хто зараз перед ним. Не раз уже втікав від цієї жінки, яка крокувала за ним все життя. А зараз наздогнала, тому що він просто втомився від неї ховатися.

— Ти здивований? — запитала холодно та виважено, наче готувала для нього цю фразу сотні років.

— Ні, пані, не здивований, — відповів він спокійно. — Навіть потішений.

— Гадаєш, я допоможу тобі очиститися від крові, що засохла на твоїх руках?

— Ні, пані…

— Ти побачив усе, що повинен був, Фалміне із Мальгарда. І згадав усе те, про що так хотів забути. Такі умови життя, вбивце драконів. За все потрібно платити.

— Знаю, пані…

— Боїшся?

— А є сенс тебе боятися?

Вона мовчки усміхнулася. Самими лише очима, у яких при цьому продовжував вирувати холод і спокій.

— У тебе занадто багато запитань, Фалміне, і повір, далеко не кожному я дозволяю їх ставити. Однак ми доволі близькі з тобою, а тому відповім на одне, будь-яке.

Фалмін уже хотів щось сказати, але запнувся. Жінка уважно дивилася на нього, здогадувалася, що саме запитає цей чоловік, але, як би то не було дивно, вперше