Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко
— І це все? — здивувався Шимас. — Не збираєтесь навіть пояснювати свої справжні мотиви?
— Хто захоче, той зрозуміє, — відповіла Ріана, надіславши їхні записи на Тір Мінеган. — А як ніхто не зрозуміє, нехай вважають мене просто безвідповідальною. Проте не думаю, що так станеться. Передовсім тому, що ми переможемо. Бо інакше який сенс у моєму мечі та вашому плащі.
Покликавши Колвина, Ріана сказала, що вони знову вирушають до Тиндаяру, і дала йому дозвіл застосовувати маґію проти всіх, крім неї самої та Шимаса. У відповідь Колвин палко запевнив, що всіма силами боротиметься проти ворогів своєї пані та її товариша.
— Якщо демони не дурні, — звернулась відьма до Шимаса, — то утворили вільний простір, щоб при спробі перейти до Тиндаяру ми потрапили в оточення. А якщо їм вистачило дурощів з’юрмитися під нам, тим краще — нас просто віднесе вбік. У будь-якому разі, бийте без роздумів.
— Я так і збираюся робити, — відповів Шимас, усіма силами намагаючись не виказати свого страху. Він підозрював, що Ріана боїться не менше за нього, але вміло приховує свої почуття.
Вони втрьох поставали спинами один до одного, і Колвин щільно огорнув їх плетивом з чорних чарів. Цього разу йому було набагато важче, бо драконячий плащ відштовхував темну енерґію, а проте він упорався. Лівим плечем Шимас відчув, як Ріана затремтіла від огиди.
— Професоре, — мовила вона. — Спілкуючись із вами, я стала краще розуміти чаклунів.
— А я, — навзаєм сказав він, — трохи змінив свою думку про відьом.
— Сподіваюсь, не в гірший бік… Ну, Колвине, давай!
Наступної секунди вони опинились у Тиндаярі, і сяйво Відьомської Іскри розірвало темряву підземного світу. Їхні вороги виявилися розумними й утворили коло завширшки кроків десять. Така диспозиція не дозволяла бачити, що відбувається в Драконячому Гнізді, тому посередині кола, вочевидь, стояв спостерігач, який, помітивши, що Колвин удається до чарів переходу, поспіхом звільнив місце. Лише так Шимас міг пояснити, чому в момент їхньої появи до тісного кільця демонів та чудовиськ квапливо задкував чоловік з блідим видовженим обличчям і сплутаним чорним волоссям.
Шимас миттю впізнав у цьому чоловікові Кіннана аб Мадоґа, викладача з кафедри медицини, чиї семінари відвідував у студентські роки. Його неабияк розлютила думка, що серед кованхарської професури виявився ще один клятий чорний, і він без найменших вагань скерував свій перший удар у зрадника.
Засліплений і дезорієнтований раптовим спалахом світла, професор аб Мадоґ не встиг відреагувати і з пропаленими грудьми гепнувся під ноги височенному та дебелому демонові, біля якого стояв інший чорний чаклун, також знайомий Шимасові — Фейлан аб Мередид. На відміну від свого колеґи, він нітрохи не розгубився і спробував був уразити Шимаса майстерним плетивом із чорних чарів. Майже одночасно з цим полетіло й кілька потужних, але безхитрісних імпульсів темної енерґії від демонів. Шимас відбив усі удари з такою ж легкістю, з якою тепер літав, і в нього навіть склалося враження, що їх можна було спокійнісінько пропустити, плащ би сам з ними впорався. Окрилений цією думкою, він щосили атакував Фейлана, але той продемонстрував відмінну реакцію та винахідливість — замість створювати маґічний щит, збив чарами з ніг дебелого демона і прикрився його тілом. Падаючи, демон не зміг захистити себе і був серйозно поранений, а Шимас не став марнувати такої нагоди й завдав іще серію потужних ударів, які остаточно добили його. Коли ж демонічна плоть розсипалася, професора аб Мередида вже й слід загув.
А за Шимасовою спиною безперервно тріщали блискавки, сповнюючи повітря характерним металевим запахом. І в хижому реві чудовиськ, яких виявилося менше, ніж він побоювався, дедалі виразніше вчувалося болісне скавуління. Шимас здогадався, що чорний професор утік не від нього. Він накивав п’ятами, наляканий могутністю відьми з мечем…
Розділ XXVIПереможниця чудовиськ
Ейрін поступово знесилювалася. Вона давно згубила лік убитим почварам, але від того їх не меншало. Вона цілком втратила відчуття часу і не мала ні найменшого уявлення, скільки минуло відтоді, як опинилась у цьому моторошному місці, звідусіль оточена демонами та чудовиськами. Не знала, чи вже настав вечір, чи лише наближаються ранні зимові сутінки — а може, над Тір Мінеганом панує глупа ніч. Якщо останнє, то сестри напевно хопилися її і зараз шукають по всьому Абервену. Та навіть з’ясувавши правду, нічого не зможуть удіяти. У них немає жодного впокореного чорного з доступом до Тиндаяру, тому вони нізащо не потраплять сюди, не стануть пліч-о-пліч з нею проти пекельних істот.
Опритомніши після підступного удару Ґлиніш, Ейрін відразу збагнула, що чаклунка закинула її в Тиндаяр. І розуміла, навіщо — через пророцтво, буцімто надіслане шкільною подругою, хоч насправді воно належало самій Ґлиніш. Аркуш із текстом цього пророцтва, вже добряче потоптаний, лежав у Ейрін під ногами і служив своєрідним орієнтиром — міткою, що вказувала на приблизне розташування Абервена й дозволяла їй зберегти бодай ілюзорне відчуття простору. Вона відчайдушно трималася цього клаптика, не дозволяла потворам відтіснити себе казна-куди, а якщо й доводилося відступити, то за першої ж нагоди з боєм поверталася назад.
„Я тебе вб’ю, Ґлиніш!“ — уже вкотре подумала Ейрін, спопеливши чергове чудовисько, а заодно вразивши блискавкою найближчого демона, який від цього удару беркицьнувся додолу, проте не сконав, а швиденько відповз під прикриття величезної потвори з гострими рогами і всіяною кількома рядами зубів пащею. Тим часом інший демон нацькував на Ейрін відразу двох чудовиськ, і вона мусила зосередитись на них. — „Неодмінно знайду і вб’ю. Хай тільки виберуся звідси…“
Правда, якраз останнє видавалося досить проблематичним. Ейрін не вміла прокладати тунель до земного світу, бо в часи Ґвениного учнівства це не входило до проґрами іспитів, а сама вона поки цього не
