Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

«Це займе надто багато часу, і ми витратимо всю енергію, — невдовзі мовив Глаедр. — Обривай заклинання!»

«Але ж…»

«Обривай заклинання! Якщо ви обоє знепритомнієте — нам кінець. Треба покататись на вітрі, доки він не ослабне аж так, що Сапфіра зможе звільнитися».

«Як саме?» — спитала вона, поки Ерагон робив те, що сказав йому Глаедр. Виснаження й відчуття безсилля затуманило її думки — Ерагонові було дуже боляче за свого дракона.

«Ерагоне, — говорив тим часом Глаедр, — тобі треба змінити заклинання так, щоб ми всі зігрілись — ти, Сапфіра і я. Скоро стане холодно. Холодніше, ніж у найлютіші зими на Хребті. Без магії ми швидко замерзнемо на смерть».

«Навіть ти?»

«Я лусну, як кинутий у сніг шмат гарячого скла. А ще тобі треба вимовити заклинання для того, щоб зібрати й утримувати навколо себе та Сапфіри повітря, — маєте ж ви чимось дихати! А видихнуте повітря нехай вільно виходить, інакше ви будете задихатись. Це заклинання складне, і ти не повинен помилитися, тому слухай уважно. Воно звучить так…» — Глаедр проказав потрібні слова прадавньою мовою, Ерагон повторив їх, і, коли дракона нарешті задовольнила вимова, Вершник проказав заклинання. Тепер дихати стало легше, а крім того, вони були захищені від холоду.

Тим часом вітер піднімав їх усе вище й вище. Час ішов, і Ерагон уже починав думати, чи зупиняться вони коли-небудь узагалі, чи так і будуть мчати вгору, аж поки не долетять до місяця й зірок.

Йому чомусь здалося, що, може, саме так і виникали летючі зірки: птаха, дракона чи ще якусь земну істоту невблаганний вітер спершу підхоплював угору, а потім скидав з неба так стрімко, що вони палали, як стріли при облозі. Коли так, подумав Вершник, то він, Сапфіра й Глаедр були б дуже яскравими зірками, якби, ясна річ, був хто-небудь, хто побачив би їхню смерть так далеко в морі.

А поки він це думав, вітер, здається, став трохи м’якший. Навіть удари грому здавалися не такими різкими й розкотистими. І коли Ерагон вийняв шматочки тканини з вух, то був вражений тією мертвою тишею, що залягла довкола них. Тільки десь далеко-далеко Вершник почув тихий шурхіт, схожий на звук невеличкого лісового струмочка. А крім нього — тиша, неземна тиша.

Коли шум розлюченого шторму зник, Вершник помітив, що напруга від його заклинань зросла. Не так від тих чарів, які дозволяли зберігати тепло, як від тих, що зібрали й утримували повітря біля нього й Сапфіри. Не знати чому, але енергії, необхідної для підтримки другого заклинання, потрібно було значно більше. Незабаром Ерагон почав відчувати, що магія ось-ось забере навіть ті маленькі залишки життєвих сил, які в нього ще збереглися: його руки були холодні, серце билося якось поривчасто, а ще його охопила незрозуміла всеосяжна млявість — вона стривожила Вершника, мабуть, найбільше.

Тоді Глаедр почав допомагати йому. Ерагон відчув, що його тягар потроху зменшується. Енергія дракона вливалася в нього — гаряча, мов жар лихоманки, — змиваючи млявість і відновлюючи силу рук і ніг.

Так вони й летіли.

***

Нарешті, Сапфіра відчула невелике послаблення вітру й почала готуватися до того, щоб при нагоді вирватися з потоку повітря. Та перш ніж вона це зробила, хмари над ними порідшали, і Ерагон побачив кілька блискучих цяток. То були зірки — білі й сріблясті, значно яскравіші за будь-які інші, які Вершникові випадало бачити на віку.

«Гляньте», — сказав Ерагон.

Хмари розсунулись, і Сапфіра вилетіла з бурі. Вона зависла над нею, балансуючи на поривчастому вітрі на самісінькій вершині колони хмар.

І ось тепер Ерагон побачив весь шторм, що розлігся під ними на сотні миль. Його центр був, мов купол у вигляді гладенького гриба. Він височів в обіймах сильних перехресних вітрів, які віяли із заходу й зі сходу, погрожуючи скинути Сапфіру з її непевної доріжки. Хмари тут були молочного кольору й немов світилися зсередини.

Вони виглядали прекрасними й спокійними — така собі незмінна форма, що прикриває внутрішню борню.

А потім Ерагон побачив небо й полегшено зітхнув. Зірок на ньому було більше, ніж він будь-коли міг собі уявити. Червоні, сині, білі, золоті — вони лежали на небосхилі, мов жмені іскристої пилюки. Відомі Вершникові сузір’я були розкидані тут серед тисячі яскравих зірок, які він бачив уперше. Зірки виглядали яскравішими, можливо, тому, що порожнеча між ними здавалася куди темнішою. Ерагон подумав, що раніше, коли він дивився на небо, його очі застеляв туман, який заважав йому бачити справжню красу зірок.

Він дивився на це приголомшливе видовище, благоговіючи перед прекрасною, випадковою, непізнаною природою мерехтливих вогнів. І тільки тоді, коли він, нарешті, опустив очі, йому спало на думку, що там, на горизонті, було щось, що мало незвичайний фіолетовий колір. У тому місці небо й море не сходились, утворюючи пряму лінію, як мало бути над просторами безмежного океану, — на їхній межі виднівся вигин, схожий на край гігантського кола.

Це була просто неймовірна картина. Ерагон не відразу зрозумів, що то він бачив. А коли нарешті зрозумів, волосся йому на голові заворушилось і дихати стало важко.

«Світ круглий, — прошепотів він. — Небо опукле… а світ круглий».

«Це тільки так здається, — сказав Глаедр, хоч, судячи з усього, він теж був вражений. — Колись я чув про це від одного старого дракона, але ніколи не бачив на власні очі».

На сході з’явилося слабеньке жовте світло. Воно віщувало, що незабаром має зійти сонце. Ерагон подумав, що якби Сапфіра утримала свій курс бодай чотири-п’ять хвилин, то вони неодмінно побачили б, як воно сходить, хоч мине ще чимало часу, доки тепле, життєдайне проміння заграє на поверхні води.

Сапфіра й справді ще трохи протрималася на цій шаленій висоті. Тепер вони всі троє наче зависли між зірками й землею, плаваючи в тихих сутінках, немов знедолені духи. Вони були ніде, у місцині, що не належала ані до неба, ані до землі, на межі між двома безконечними світами.

Тим часом дракон рухався вперед, на північ. Він чи то летів, чи то падав, бо повітря тут було таке розріджене, що крила не могли як слід підтримувати вагу його тіла, як тільки він опинився за межами потоку вітру.

«А як ви гадаєте, — раптом спитав Ерагон, — якби у нас було досить сили, чи могли б ми долетіти до Місяця?»

«Хто знає,