Битва королів - Джордж Мартін

— Ласкаво просимо, королевичу. І потім, і зараз.

— Зараз?! — Бран усе життя прожив у Вічнозимі. Він мріяв побачити далекі місцевості.— Можу спитати сера Родрика, коли він повернеться.

Старий лицар поїхав на схід, щоб утихомирити тамтешні заворушення. Почалося все з того, що байстрюк Руза Болтона полонив леді Горнвуд, коли та повернулася зі свята врожаю, і тої ж ночі одружився з нею, хоча й годився їй у сини. Тоді її замок захопив лорд Мандерлі. «Щоб захистити маєтності Горнвудів від Болтонів»,— написав він, але сер Родрик розсердився на нього майже так само, як і на Байстрюка.

— Сер Родрик може мене відпустити. А мейстер Лувін ніколи не відпустить.

Сидячи схрестивши ноги під віродеревом, Джоджен Рід утупився в нього серйозним поглядом.

— Добре було б, якби ти поїхав з Вічнозиму, Бране.

— Справді?

— Так. І що швидше, то краще.

— Мій брат — зеленвидець,— пояснила Міра.— Йому сниться те, чого ще не було, і часом це збувається.

— Не часом, Міро.

Вони обмінялися поглядами: він глянув сумно, а вона — виклично.

— Скажи мені, що буде,— попросив Бран.

— Скажу,— мовив Джоджен,— якщо розповіси мені про свої сни.

У богопралісі все затихло. Бран чув, як шурхотить листя і як удалині Годор плюскається у гарячому ставку. Він подумав про золотого чоловіка і про триокого ворона, пригадав хрускіт кісток на зубах і мідний присмак крові.

— Нічого мені не сниться. Мейстер Лувін дає мені снодійне зілля.

— І воно допомагає?

— Іноді.

— Всі у Вічнозимі знають,— сказала Міра,— що вночі ти, спітнілий, прокидаєшся з вереском, Бране. Про це пліткують жінки біля джерела і гвардійці у своїй вартівні.

— Скажи нам, що тебе так лякає,— попросив Джоджен.

— Не хочу. І взагалі, це просто сни. Мейстер Лувін каже, що сни можуть значити що завгодно або не значити нічого.

— Моєму братові, як усім, теж сняться сни, і ці сни можуть значити що завгодно,— мовила Міра,— але зелені сни зовсім інші.

Очі у Джоджена були кольору моху, й іноді, коли він дивився на тебе, здавалося, що він бачить щось геть інше. Як от зараз.

— Мені снився крилатий вовк, прикутий до землі сірими кам’яними ланцями,— сказав він.— Це був зелений сон, тож я знаю, що це правда. Ворон намагався роздовбати ланці, але дзьобом твердий камінь вдавалося хіба пощербити.

— А ворон мав три ока?

Джоджен кивнув.

Підвівши голову з Бранових колін, Літо глянув на мокляка темно-золотими очима.

— Маленьким я мало не помер від сіроводої гарячки. Тоді-то мені і явився ворон.

— А мені він явився, коли я впав,— випалив Бран.— Довгий час я пролежав без тями. А ворон сказав: лети, бо помреш, і я прокинувся — але калікою, який, зрештою, літати не може.

— Може, якщо схоче,— підхопивши мережу, Міра труснула її, розплутуючи останні вузли, і почала вільно згортати.

— Це ти — крилатий вовк, Бране,— сказав Джоджен.— Коли ми тільки приїхали, я не був певен, але зараз переконався. Ворон прислав нас сюди розламати твої ланці.

— А ворон у Сіроводді?

— Ні. Ворон на півночі.

— На Стіні? — Бран завжди мріяв побачити Стіну. Зараз там його брат-байстрюк Джон, воїн Нічної варти.

— За Стіною,— Міра повісила мережу на пояс.— Коли Джоджен розповів батькові, що йому наснилося, той послав нас у Вічнозим.

— Як же мені розірвати ланці, Джоджене? — запитав Бран.

— Розплющ око.

— Очі розплющені. Хіба не бачиш?

— Два ока розплющені,— вказав Джоджен.— Одне, друге.

— У мене їх і є тільки два.

— Ні, три. Ворон дав тобі третє, але ти не хочеш його розплющити,— говорив він у своїй манері — повільно й тихо.— Двома очима ти бачиш моє обличчя. А третім оком зможеш зазирнути в серце. Двома очима ти бачиш отой дуб. А третім оком зможеш побачити жолудь, з якого він виріс, і пень, на який він перетвориться. Двома очима ти бачиш не далі своїх мурів. А третім оком зможеш зазирнути на південь аж до Літнього моря й на північ аж поза Стіну.

Літо звівся на ноги.

— Мені так далеко не треба зазирати,— Бран нервово всміхнувся.— Я втомився розмовляти про ворон. Поговорімо про вовків. Або про ящірколевів. Ти колись на такого полювала, Міро? У нас вони не водяться.

Міра висмикнула з кущів остень.

— Вони живуть у воді. У повільних струмках і глибокій трясовині...

Але брат урвав її.

— А тобі снилися ящірколеви?

— Ні,— відповів Бран.— Кажу ж, я не хочу...

— А вовк тобі снився?

Бран уже сердився.

— Я не мушу розповідати тобі свої сни. Я королевич! Я — Старк із Вічнозиму!

— Це був Літо?

— Замовкни!

— Того вечора, коли був святковий бенкет, тобі снилося, що ти Літо і що ти у богопралісі, правда ж?

— Припини! — крикнув Бран. Літо, вищиривши білі зуби, ковзнув до віродерева.

Але Джоджен Рід не зважав.

— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе в ньому. Ти і зараз у ньому.

— Цього не може бути! Я був у ліжку. Спав.

— Ти був у богопралісі, в сірому хутрі.

— То був просто кошмар...

Джоджен підвівся.

— Я відчув тебе. І відчув, коли ти впав. Ось що тебе лякає — падіння?

«Падіння,— подумав Бран,— і золотий чоловік, брат королеви, він теж мене лякає, але понад усе — падіння». Однак він не сказав цього вголос. Та і як він міг? Він не зміг сказати цього серу Родрику чи мейстру Лувіну, не зможе і Рідам. Якщо про це не говорити, може, все забудеться. Йому не хотілося про це згадувати. Може, цей його спогад — узагалі неправда.

— Ти щоночі падаєш, Бране? — тихо запитав Джоджен.

З горла Літа піднялося тихе грудне ричання, і цього разу про гру не йшлося. Вовк кинувся вперед — самі зуби й палючі очі. Міра з остенем у руці заступила брата від вовка.

— Притримай його, Бране.

— Джоджен злить його.

Міра розгорнула мережу.

— Це твоя злість, Бране,— мовив її брат.— І твій страх.

— Ні. Я не вовк.

Однак у вовчих снах він уночі вив з вовками й відчував на губах кров.

— Часточка