Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— І що буде, коли він дізнається?

Мертаг знизав плечима:

— Тобі ж відомо — він дізнається тільки тоді, коли зуміє здолати мій захист…

— Тоді не дай йому зробити цього. Ти сильніший за мене… А крім того, ти поза підозрою. Ти можеш боротися з ним, на відміну від мене…. Вардени швидко наближаються, ельфи наступають із півночі. Якщо ти зможеш протриматись кілька днів, є шанс… є шанс, що вони звільнять і тебе… Ти не віриш, що вони зможуть?

Він знову знизав плечима.

— Тоді допоможи мені втекти!..

Мертаг якось невесело засміявся:

— Як?.. Без дозволу Галбаторікса я можу хіба що взувати свої чоботи!

— Але ти міг би послабити мої ремені… А коли будеш іти, міг би забути зачинити двері…

Юнак криво всміхнувся:

— Там за дверима двоє людей. Вони охороняють цю кімнату, і Галбаторікс за мить буде знати про те, що ти вийшла з неї. А звідси до найближчих воріт — іще сотні охоронців. Тобі дуже поталанить, якщо ти зумієш дійти хоча б до кінця передпокою.

— Може, й так, але я хочу спробувати.

— Це самогубство.

— Тоді скажи мені, що робити. Якби ти схотів, то зміг би знайти спосіб обдурити охоронців.

— Ні, я не можу. Мої клятви не дозволять мені використати проти них магію.

— А ти не міг би затримати охорону хоч ненадовго?.. Так, щоб я бодай вийшла звідси… Тоді я зможу сховатися в місті, і байдуже, дізнається про це Галбаторікс чи ні.

— Місто в його владі. Крім того, куди б ти не пішла, він зможе легко знайти тебе за допомогою магії. Один-єдиний спосіб урятуватися — втекти звідси далеко-далеко ще до того, як тривога розбудить його. Та ти не можеш цього зробити, навіть тікаючи на спині дракона.

— Але ж має бути якийсь спосіб!

— Хіба тільки… — він кисло посміхнувся й глянув униз. — Ні-ні. Про це не варто навіть говорити.

Насуада була в розпачі. Вона мовчки лежала й дивилася в стелю.

— Тоді хоча б розв’яжи мене, — обізвалася нарешті дівчина.

Мертаг не поворухнувся.

— Я хочу встати, — сказала вона. — Ненавиджу лежати на цьому камені… Крім того, у мене починають боліти очі, коли я дивлюся на тебе, лежачи ось так.

Якусь мить він вагався, а потім одним граційним рухом звівся на ноги й почав розстібати м’які ремені навколо її зап’ястків і щиколоток.

— Тільки не думай, що зможеш убити мене, — тихо сказав Мертаг. — Ти не зможеш.

Нарешті вона звільнилася з пут. Юнак трохи постояв, відійшов назад і знову сів на підлогу там, де й сидів, втупивши очі кудись удалину. Мабуть, він хотів дати їй клаптик особистого простору. Тоді Насуада сіла на край плити й звісила ноги. Одяг на ній був рваний, пропалений у кількох місцях — він ледь-ледь прикривав її тіло. Так вони сиділи кілька хвилин. Урешті-решт Насуада встала й пішла по холодній мармуровій підлозі до Мертага. Трохи постояла біля нього, а потім сіла поряд, обхопивши себе руками, щоб хоч трохи прикрити тіло.

— Торнак був у дитинстві твоїм єдиним другом? — спитала вона.

Мертаг, як і раніше, не дивився на неї.

— Ні. Він був мені наче батько — учив мене, втішав, лаяв, коли я поводився надто зарозуміло, і рятував мене від усіляких нещасть стільки разів, що я навіть не можу всього згадати. Якби він був тепер живий, то напевно відлупцював би мене, мов дурня, за те, що я пиячу ледь не щодня…

— Ти казав, що він загинув під час твоєї втечі з Урубейна?

Мертаг важко зітхнув:

— Я вважав, що роблю мудро. Просто підкуплю одного сторожа, щоб той залишив бічні ворота відкритими. Ми вислизнемо з міста під покровом темряви, а коли Галбаторікс зрозуміє, що трапилось, буде вже надто пізно, щоб нас ловити… Але він знав про все від самого початку. Не знаю як, але думаю, він таємно спостерігав за мною за допомогою магії весь цей час. І коли ми з Торнаком пройшли через ворота, то побачили, що на тому боці на нас уже чекають солдати. Їм було наказано повернути нас живими й здоровими, але ми оголили зброю. І Торнак загинув. Найкращий у всій Імперії фехтувальник був убитий ножем у спину.

— Але Галбаторікс дозволив тобі піти…

— Гадаю, він не чекав, що ми станемо битися. А крім того, його увага того вечора була прикута до іншого місця.

Насуада здивовано глянула на Мертага.

— Потім я порахував дні,— сказав він з якоюсь дивною посмішкою. — Це було якраз тоді, коли разак шукав у Паланкарській долині яйце Сапфіри. Як бачиш, Ерагон втратив свого названого батька майже в той самий час, як я втратив свого. У долі жорстоке почуття гумору. Тобі так не здається?

— Авжеж, це так. Але якщо Галбаторікс міг шпигувати за тобою через магічну кулю, то чому він не стежив за тобою пізніше, чому не повернув тебе в Урубейн?

— Мені здається, він просто грався зі мною. Я пішов до садиби однієї людини, якій, на мою думку, можна було довіряти. Але я помилявся. Я зрозумів це вже потім, коли Близнюки доправили мене сюди. Галбаторікс знав, де я, і знав, що я все ще злий на нього через смерть Торнака. Так що його все влаштовувало, і він залишив мене в садибі, доки полював на Ерагона та Брома. Але далі, гадаю, я здивував його. Я пішов і до того часу, коли він дізнався про моє зникнення, був уже на шляху до Драс-Леони. Ось чому Галбаторікс і собі вирушив туди. Це не була спроба покарати лорда Табора за його поведінку — хоч король і покарав його, — насправді він хотів знайти мене. Однак запізнився. На той час, як він прибув до міста, я вже зустрівся з Ерагоном і Сапфірою, і ми повинні були вирушати в Джилід.

— А чому ти пішов? — спитала Насуада.

— Хіба Ерагон не казав тобі? Тому…

— Ні-ні… не з Драс-Леони. Чому ти покинув садибу? Ти ж не знав, що ти там у небезпеці. Чому ти звідти пішов?

Мертаг якийсь час мовчав.

— Я хотів завдати Галбаторіксу удару у відповідь, — нарешті сказав він. — А ще хотів завоювати собі власне ім’я… Бо все моє життя люди дивились на мене як на сина Морзана, і тільки. А я хотів,