Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

І все ж за рогом — що там жде:

Ворота, брама, пощо й де?

Хоч пролягала путь моя

Повз них, настане день — і я

Подайсь туди, де Сонця схід,

Де захід Місяця, і квит.

І ніби у відповідь аж ген унизу, з дороги, що виходила на долину, озвалися голоси:

А! Епьберет Ґільтоніель!

сіліврен пенна міріель

о менел аґлар еленат,

Ґільтоніель, А! Ельберет!

Ми всі, з цих лісових земель,

Ще пам’ятаєм блиск Зорі

Над гладдю Західних Морів.

Фродо та Сем зупинились і сиділи мовчки у м’якій сутіні, аж поки побачили якесь мерехтіння: до них наближалися подорожні.

То був Ґільдор і з ним іще чимало світлого ельфійського народу, а серед гурту, на Семів подив, їхали Ельронд і Ґаладріель. Ельронд був у сірій мантії й зі зорею на чолі, в руках тримав срібну арфу, а на пальці в нього виблискував золотий перстень із великим блакитним каменем — Вілья, наймогутніший із Трьох. А Ґаладріель їхала на білому скакуні, вдягнута в переливчасто-білі шати, схожі на хмари довкола місяця, та й сама вона сяяла м’яким світлом. На її пальці була Ненья — перстень, виготовлений із мітрилу, на якому мигтів, немовби крижана зоря, єдиний білий камінь. А за ними на маленькому сірому поні повільно, ніби дрімаючи на ходу, їхав сам Більбо.

Ельронд привітав гобітів стримано та вишукано, а Ґаладріель усміхнулася до них.

— Ну, пане Семвайзе, — сказала вона, — я чую і бачу, що ти вміло скористався моїм подарунком. Шир тепер буде щасливий і гарний як ніколи.

Сем уклонився та не зміг нічого відповісти. Він уже й забув, яка вродлива Володарка.

Тоді прокинувся Більбо і розплющив очі.

— Привіт, Фродо! — сказав він. — Що ж, сьогодні я перевершив Старого Тука! Це мені таки вдалось. І тепер, гадаю, я цілком готовий вирушити у ще одну мандрівку. Ти зі мною?

— Так, я з тобою, — відказав Фродо. — Персненосці повинні бути разом.

— Куди це ти зібрався, пане Фродо? — скрикнув Сем, хоча, правду кажучи, він збагнув, що відбувається.

— До Гаваней, Семе, — відповів Фродо.

— А мені туди зась.

— Так, Семе. Принаймні зараз... Власне, ти можеш їхати хіба що тільки до Гаваней. Утім, ти теж був Персненосцем, бодай і недовго. Твій час іще настане. Не надто сумуй, Семе. Ти не можеш вічно розриватися навпіл. У тебе попереду ще стільки радості й роботи.

— Але... — почав Сем, і на очі йому навернулися сльози, — я думав, що ти теж насолоджуватимешся Широм іще багато-багато років після всього, що ти для нього зробив.

— І я теж так думав, колись. Але мені завдано надто глибоких ран, Семе. Я намагався врятувати Шир, і він урятований, однак не для мене. Певно, так часто буває, Семе, коли речі, краї чи друзі в небезпеці: хтось мусить відмовитися від них, втратити їх, аби зберегти для інших. Але ти є моїм спадкоємцем: усе, що я мав чи міг би мати, я залишаю тобі. А ще ти маєш Ружу й Еланор; і будуть іще синочок Фродо та донечка Рузя, і Мері, й Вербозоля, й Піпін; і, може, навіть ті, кого я зараз не бачу. Твої руки та розум будуть потрібні всюди. Ти, звісно, станеш Головою і будеш ним стільки, скільки захочеш, а ще станеш найвідомішим садівником в історії, і прочитаєш усе в «Червоній книзі», й живитимеш пам’ять про минулу епоху, щоби наш народ не забував про Велику Небезпеку та якнайдужче любив свою рідну землю. Цього тобі вистачить, аби бути таким заклопотаним і таким щасливим, як ніхто інший, доки триватиме твоя частина Оповіді. Ну ж бо, поїхали зі мною!

Ельронд і Ґаладріель рушили далі, бо Третя Епоха завершилась і Дні Перснів минули, тож добігають кінця і розповідь та пісня про ті часи. З ними пішла безліч ельфів із Високого Роду, котрі не хотіли довше затримуватись у Середземні; а серед них, сповнені щасливого смутку, в якому не було ні дрібки гіркоти, їхали Сем, Фродо та Більбо, й ельфи раділи, що можуть ушанувати їх.

Хоча вони мандрували Широм цілий вечір і цілу ніч, ніхто не бачив їх, окрім дикої звірини та ще кількох випадкових подорожніх, котрі помічали хіба що швидке мерехтіння в темряві попід деревами чи світлотінь, яка пролітала у траві, коли Місяць котився на захід. А виїхавши зі Ширу і рухаючись південними околицями Білих Схилів, кавалькада дісталася до Далеких Схилів і до Веж, звідки вже було видно далеке Море, а потім спустилася нарешті до Мітлонда, до Сірих Гаваней у довгій затоці Дюну.

Коли подорожні наблизилися до брам, назустріч їм вийшов Кірдан Корабельник. Ельф той був дуже високий, борода його була довга, а сам він був сивий і літній, тільки мав блискучі, мов зорі, очі. Він поглянув на них, уклонився і мовив:

— Усе вже готово.

Потому Кірдан провів їх до Гаваней, де погойдувався білий корабель, а на причалі біля могутнього сірого коня стояв чоловік, одягнутий у білі шати, і чекав на прибулих. Коли він обернувся і рушив до них, Фродо побачив, що то Ґандальф, і він теж уже відкрито одягнув на палець Третій Перстень — Нар’ю Величну, — і камінь на ньому був червоний, наче вогонь. Й ті, хто мав відпливати, зраділи, бо збагнули, що і Ґандальф також зійде з ними на корабель.

Але в Семовому серці оселилася скорбота: йому здавалося, що він витримає гірке прощання на березі, та ледве чи переживе самотнє повернення додому. Проте, доки друзі стояли на пристані, ельфи піднімалися на борт корабля й усі готувалися відпливати, до пристані стрімголов прискакали Мері та Піпін. І Піпін сміявся крізь сльози.

— Якось ти, Фродо, вже намагався вислизнути від нас і не зумів, — сказав він. — Цього разу тобі майже пощастило, але ти знову зазнав невдачі. Проте нині тебе виказав уже не Сем, а сам Ґандальф!

— Так, — озвався Ґандальф, — адже назад найкраще їхати втрьох, а не самому. Що ж, любі мої, тут, на березі Моря, нарешті настає кінець нашого братства на теренах Середзем’я. Їдьте з миром! Не прошу вас: не плачте, бо не всі сльози — породження лихого.

Фродо поцілував Мері та Піпіна, а наостанок — і Сема й зійшов на борт корабля.