Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Пощастило…

Скеля тицьнув у нього товстим пальцем, обірвавши на півслові.

— Висотнохворий низовинець.

Це й справді було везіння. А втім, чому б і не сприймати це як маленьке благословення? Каладін не бачив сенсу сперечатися, коли хоч хтось нарешті вирішив, що варто дослухатися до нього.

Проте однієї людини було замало. Навіть якщо він і Скеля сидітимуть на половинному пайку, хтось із поранених усе одно голодуватиме. Йому потрібні були сфери. Просто конче необхідні. Але він був рабом, і закон забороняв йому заробляти гроші більшістю способів. Якби лише в нього було щось, що годилося би на продаж. Але Каладін нічого не мав. У нього…

І тут йому спала на думку ідея.

— Ходімо, — сказав він, крокуючи пріч від казарми. Скеля з цікавості пішов услід. Каладін прочісував поглядом складський двір, доки не запримітив Ґаза, котрий розмовляв з одним із командирів навпроти казарми третього мосту. Як траплялося все частіше, сержант зблід, запримітивши Каладіна, і, схоже, намилився чкурнути геть.

— Ґазе, зажди! — гукнув Каладін, простягаючи руку. — Маю для тебе пропозицію.

Сержант мостонавідників завмер. Командир обслуги Третього мосту, котрий стояв поруч Ґаза, кинув на Каладіна похмурий погляд. І раптом те, як ставилися до нього останнім часом члени інших команд, склалося в єдиний пазл. Вони були збентежені, коли його люди вийшли з битви з порівняно невеликими втратами. Четвертий міст мав неодмінно бути нещасливим. Кожному потрібен той, на кого можна поглядати звисока, і члени інших команд могли втішати себе тією дещицею, що вони — не з його обслуги. А Каладін усе це зіпсував.

Чорнобородий командир відійшов, залишивши Ґаза наодинці з Каладіном і Скелею.

— Що ти пропонуєш цього разу? — запитав сержант. — Іще кілька тьмяних сфер?

— Ні, — відповів Каладін, метикуючи на ходу. Задумане ним потребувало максимальної делікатності. — Їх у мене більше немає. Але так далі тривати не може: ти уникаєш мене, а решта команд ненавидять.

— Не бачу, як ми можемо цьому зарадити.

— Я скажу тобі, як, — мовив мостонавідник, роблячи вигляд, ніби в нього раптом з’явилась ідея. — Хтось отримав сьогодні наряд на збір каміння?

— Угу, — відповів Ґаз, жестом вказуючи собі через плече. — Третій міст. Ось Буссік якраз пробував переконати мене, що в його команди для цього не вистачить сил. Побий мене грім, та я вірю йому. Учора він втратив дві третини особового складу, а якщо вцілілі не зберуть достатньо каміння, щоб покрити квоту, мене командування поїдом їстиме.

Каладін співчутливо закивав. Збір каміння був одним із найменш бажаних нарядів на роботу: він передбачав вихід за межі табору й навантаження підвід великими валунами. Душезаклиначі годували армію, перетворюючи камені на зерно, і для них було зручніше — з лише їм відомих причин — працювати з окремими, крупними кругляками. Тож їх і збирали. Це була брудна, потогінна, виснажлива, марудна праця. Якраз для мостонавідників.

— То чому б тобі не послати туди іншу команду? — запитав Каладін.

— Авжеж, — відказав Ґаз. — Ти й сам знаєш, чим це закінчиться. Нехай лише хтось помітить, що в мене є улюбленці, і скаргам кінця-краю не буде.

— Ніхто не скаржитиметься, якщо ти відправиш на цю роботу Четвертий міст.

Ґаз зиркнув на нього, примруживши своє єдине око:

— Я не думав, що ти так легко сприймеш упереджене ставлення.

— Якось перебуду, — мовив Каладін, скривившись. — Але тільки цього разу. Послухай, Ґазе, я не хочу провести решту своїх днів, воюючи з тобою.

Сержант вагався:

— Твої люди розсердяться. Мені не треба, щоби вони думали, наче це я підклав їм таку свиню.

— Я скажу, що це була моя ідея.

— Тоді домовились. Зустрінемося після третього дзвону біля західного пропускного пункту. А Третій міст хай вишкрібає казанки.

І він швидко попростував геть, немов побоювався, що Каладін передумає.

Скеля підступив до Каладіна, дивлячись услід Ґазу:

— А знаєш, цей коротун має рацію. Люди зненавидять тебе за це. Вони чекали на легкий деньок.

— Переживуть.

— Але навіщо мінятися на важчу роботу? Виходить, то правда — ти здурів, еге ж?

— Можливо. Але моє божевілля дозволить нам вибратися за межі табору.

— А для чого це треба?

— Для того, — сказав Каладін, озираючись на казарму. — Це питання життя і смерті. Але нам знадобиться ще чиясь допомога.

— Іншої команди?

— Ні, я маю на увазі, що допомога знадобиться нам двом — тобі й мені. Потрібна ще хоча б одна людина.

Він окинув поглядом складський двір і помітив когось, хто сидів у затінку їхньої казарми. Тефт. Цей сивуватий мостонавідник не був із числа тих, котрі щойно сміялися з Каладіна, а напередодні він виявив готовність допомагати, коли кинувся вслід за Скелею і приніс Лейтена.

Каладін глибоко вдихнув і попростував через двір. Скеля не відставав. Сил полишила плече свого друга, спурхнула в повітря і затанцювала, підхоплена раптовим поривом вітру. Коли командир і рогоїд наблизилися, Тефт звів на них очі. Цей уже немолодий чоловік забрав із собою сніданок і їв на самоті.

З-під його миски виглядав шматок перепічки, а на бороді виднілися плями від карі. Він недовірливо зиркнув на Каладіна, тоді витер губи рукавом і сказав:

— Синку, моя пайка мені й самому смакує. Навряд чи вона достатньо ситна навіть для одного. Не кажучи вже про двох.

Каладін присів навпочіпки напроти нього. Скеля сперся на стіну та схрестив руки на грудях, мовчки спостерігаючи.

— Ти потрібен мені, Тефте, — мовив Каладін.

— Я сказав…

— Не твоя їжа. Ти. Твоя вірність. Твоя підтримка.

Літній мостонавідник знову запрацював щелепами. На ньому, як і на Скелі, не стояло рабського тавра. Каладін не знав їхніх історій. Він знав лише те, що ці двоє допомогли йому, коли інші відмовилися. Тож вони ще остаточно не зламалися.

— Тефте… — почав командир.

— Мені вже траплялося виявляти вірність, — відказав той. — Навіть аж надто часто. І завжди виходило те саме.

— Твою довіру зраджували? — тихо запитав Каладін.

Тефт фиркнув:

— Ні, хай йому буря. Це я зраджував сам собі. На мене не варто покладатися, синку. Тут, серед мостонавідників, мені й місце.

— Але вчора я залежав від тебе, і ти приємно мене вразив.

— Щаслива випадковість.

— Дозволь мені думати про це