Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Не так уже й просто щось вирішити.
Люк завовтузився у мене на плечі. Я сподівався, що він так швидко не отямиться, бо наразі не мав часу морочитися зі снодійним заклинанням, а щоб врізати йому ще раз, перебував у незручній позі. Схоже, довелося б залучити Фракір.
Але, якщо він на межі, то, коли вона його трохи придушить, це може, навпаки, розбуркати, а він був потрібний мені живим і в гарній формі. Люк знав надто багато такого, чого не знав я, а мусив дізнатися.
Ми пролетіли крізь ділянку, трохи краще освітлену, і я вперше спромігся роздивитися стіни колодязя та помітити, що їх вкриває графіті. Написи були зроблені мовою, мені незнайомою. Це нагадало химерне оповіданнячко Джамайки Кинкейд[86], але не дало жодних ключів для розгадки. Коли ми проминули цю смугу світла, я роздивився далеко внизу крихітну плямку світла. І майже водночас знову почув трубний голос згори, цього разу дуже близько.
Я подивився вгору саме вчасно, аби побачити, як Вогняний Янгол перетинає освітлену смугу. Але впритул за ним рухалася ще одна постать, у жилетці[87], й безперестанку щось верзла. Курзу-Верзу теж летів униз колодязем, і, схоже, він показував найкращий результат серед нас усіх. Тепер постало питання щодо його намірів, а тим часом плямка світла збільшилася, Люк знову смикнувся. Відповідь на питання не забарилася, бо, щойно наздогнавши Вогняного Янгола, Курзу-Верзу атакував його.
Свист, трубне ревіння, бурмотіння наповнили колодязь, відлунюючи від стін, а ще шипіння, шкряботіння та ревіння. Дві тварюки вчепились одна в одну, очі червоні, мов призахідне сонце, пазурі — наче багнети і скидалися тепер, підсвічені знизу блідим світлом, на пекельну мандалу[88]. Хоч їхнє бурхливе змагання відбувалося надто близько до мене, аби спокійно за ним спостерігати, воно відіграло корисну роль, затримавши їх настільки, що я міг не ризикувати й не застосовувати водночас погано підготовлене заклинання і складний маневр для того, щоб вибратися з тунелю.
— Отакої! — зауважив Люк, раптом розвернувшись у мене під пахвою.
— Цілком згодний, — відказав я. — Тільки не смикайся, добре? Ми ось-ось вріжемося...
— ...і згоримо, — констатував той, задерши голову і розглядаючи монстрів, які зійшлись у герці, а потім подивившись униз і зрозумівши, що ми теж падаємо. — Це що за мандрівка?
— Погана, — відповів я, і тут мене наче струмом ударило: точно, так воно і є. Це саме бед-трип[89].
Наразі вихід з тунелю виглядав більшим, а наша швидкість давала змогу сподіватися на терпиму посадку. Якби я застосував заклинання, котре охрестив «Ляпас Велетня», воно, можливо, допомогло б нам зависнути у повітрі, а може, навіть штовхнуло б нас у зворотному напрямку. Але це був саме той випадок, коли краще отримати кілька синців, приземляючись, аніж заважати рухатися тим, хто просувається за нами.
Бед-трип, справді. Я думав про те, що почув від Рендома, і тут ми під божевільним кутом пройшли крізь отвір, вмазались у в’язку землю та покотилися покотом.
Упали на дно печери, неподалік виходу з неї. З цього розширення відходили тунелі в правий та лівий бік, а вихід з печери був у нас за спиною. Поглянувши туди, я мигцем помітив сонячну, вкриту буйною рослинністю долину, яка поки що залишалася не у фокусі. Люк, розпластавшись біля мене, не ворушився. Я негайно скочив на ноги, підхопив його під пахви й узявся відтягувати далі від темної діри, з якої ми вигулькнули. Шум бійки двох чудовиськ тим часом наближався.
Добре, що Люк, схоже, знову відключився. Він перебував у стані, небезпечному для будь-кого з амберитів, якщо висновувати з моїх власних спостережень. А як цей стан може подіяти на чаклуна, я взагалі не міг передбачити, бо ніколи з таким не стикався. І що мені з цим робити, теж не знав.
Я відтягнув Люка до правого тунелю, просто тому, що він вужчий за лівий і його, теоретично, було легше обороняти. Тільки-но ми встигли заховатися в ньому, як два монстри бухнулися, вилетівши з колодязя і вчепившись один в одного зубами та кігтями. Вони й надалі кусалися та дерлися, перекочуючись по землі й супроводжуючи свої зусилля шипінням та свистом. Про нас вони, здавалося, цілковито забули; я продовжував відступати, тягнучи Люка, аж доки ми не просунулися достатньо глибоко.
Я міг тільки сподіватися, що Рендом мав слушність. Зрештою, він був музикантом та грав у Тінях, по всіх усюдах. До того ж мені на думку не спадало нічого кращого.
Я викликав образ Лоґрусу. Коли він виник переді мною, а я приєднав свої руки до його відгалужень, то, звісно, міг би скористатися ним, аби вдарити — ударити монстрів, які зійшлися у двобої. Але вони й досі не помічали моєї присутності, а я не бажав привертати до себе їхньої уваги. До того ж сумнівався, чи удар двома кінцівками справить помітне враження на тих, хто б’ється чотирма... А ще моє замовляння було готове, і треба було зайнятися передусім ним.
І я простягнув руки крізь Лоґрус.
Процес тривав, здавалося, безкінечно. Треба було пройти Тінями дуже й дуже далеко, поки знайшлося те, що я шукав. А тоді довелося зробити це знову. І знову. Я потребував купу речей, і всі вони були бозна-де.
А два монстри тим часом і не збиралися зупиняти свою бійку, викрешуючи пазурами іскри зі стін печери. Вони заподіяли один одному безліч ран і вкрилися кіркою крові, що запеклася. Під час усіх цих подій Люк отямився, примудрився сісти й, наче загіпнотизований, спостерігав за фантастичним поєдинком. Я не знав, як довго це утримуватиме його увагу. Для мене було дуже важливо якомога скоріше нормалізувати його стан, і цілком влаштовувало, аби він не почав думати про щось інше.
До речі, я вболівав за Курзу-Верзу. Це була просто собі потворна звірюка, і, хтозна, може, вона була націлена й не на мене, коли її відволік своєю появою цей екзотичний месник. Щодо Вогняного Янгола, то тут цілком інша справа. Не було жодної причини, чого б Вогняному Янголові вештатися так далеко від Хаосу, якщо тільки його не послали сюди спеціально. Ці створіння диявольськи складно утримувати, ще складніше навчати, і взагалі з ними небезпечно мати справу. Тобто, з ними пов’язаний неабиякий ризик та неабиякі витрати. Ніхто не стане зв’язуватись із Вогняним Янголом, якщо без нього
