На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Ґорст опустив його назад на коло, коли крики натовпу почали стихати.

— Ти мене побив, — сказав він, широко всміхаючись. Його голос був напрочуд тонким і ніжним, майже як у жінки. — Чесно і справедливо. Я хочу першим привітати тебе з перемогою. — І він кивнув своєю макітрою і ще раз усміхнувся, без жодного натяку на злість потираючи поріз під оком. — Ти її заслужив, — сказав він, простягаючи руку.

— Дякую.

Джезаль відповів кислою посмішкою і потиснув його лапище настільки недбало, наскільки міг, а тоді розвернувся і пішов до своєї загорожі. Звісно він, блядь, заслужив, і чорт би його побрав, якщо він дозволить цьому виродку купатися у променях його слави ще хоч хвилинку.

— Чудова робота, мій хлопче, просто чудова! — торохтів маршал Варуз, поплескуючи його по плечі, коли він плівся до свого стільця. — Я знав, що тобі вдасться!

Вест шкірився, вручаючи йому рушник.

— Люди говоритимуть про це роками.

Навколо почали скупчуватись інші доброзичливці, вітаючи його, перехиляючись через загорожу. Вир усміхнених облич, і серед них обличчя Джезалевого батька, який світився від гордості.

— Я знав, що ти переможеш, Джезалю! Я в тобі не сумнівався ні на мить! Ти прославив нашу сім’ю!

Джезаль зауважив, що його старший брат не надто радів. На його обличчі застиг звичний похмурий, заздрісний вираз — навіть у мить Джезалевої перемоги. Похмурий заздрісний виродок. Хіба він не може хоча б один день порадіти за брата?

— Дозвольте і мені привітати переможця, — долинув голос з-за спини Джезаля.

Це був старий бовдур, якого він зустрів біля брами. Той, кого Сульфур називав своїм господарем. Той, котрий назвався Баязом. Його голомозу голову вкривав рясний піт. Бліде обличчя було, запалі очі. Здавалося, наче це він щойно провів сім раундів з Ґорстом.

— Гарна робота, мій юний друже. Твій виступ був майже… магічним.

— Дякую, — пробурмотів Джезаль. Він не знав, ким був цей старий, чи які цілі він переслідував, але довіряти йому однозначно не хотілося. — Даруйте, але мені потрібно…

— Звичайно. Ми поговоримо пізніше.

Він мовив це із тривожною рішучістю, так немов їхня розмова була невідворотною, а тоді розвернувся і розчинився у натовпі. Батько Джезаля дивився йому вслід, пополотнілий, так наче перед ним з’явився привид.

— Ви його знаєте, батьку?

— Я…

— Джезалю! — Варуз радісно схопив його за руку. — Ходімо! Тебе бажає привітати король!

Він потягнув Джезаля від його сім’ї до кола. Трибунами знову прокотилися оплески, коли вони разом перетнули суху траву — місце Джезалевої перемоги. Лорд-маршал по-батьківськи обійняв Джезаля і всміхнувся до юрби, так наче це йому аплодували. Здавалось, ніби кожен хотів відхопити шматочок його слави, проте на сходах до королівської ложі Джезалеві вдалося вирватися з обіймів старого.

Принц Рейнолт, наймолодший син короля, стояв першим в черзі. Він був скромно одягнений, здавався чесним і уважним і не надто схожим на члена королівської родини.

— Браво! — вигукнув він, перекрикуючи ревіння натовпу, щиро захоплений перемогою Джезаля. — Браво!

Його старший брат був емоційнішим.

— Неймовірно! — вигукнув кронпринц Ладісла. На золотих гудзиках його білого жакета виблискувало сонце. — Прекрасно! Дивовижно! Вражаюче! Я ще такого не бачив!

Джезаль заусміхався і скромно вклонився, рушивши далі, й аж зсутулився, коли кронпринц плеснув його трохи занадто сильно по спині.

— Я завжди знав, що ти впораєшся! Ти був моїм незмінним фаворитом!

Принцеса Терез, єдина донька великого герцога Орсо, лорда Таліна, спостерігала за тим, як Джезаль робить обхід, з гордовитою посмішкою, і мляво плескала двома пальцями по долоні, непереконливо імітуючи оплески. Її підборіддя було задерте до болю високо, немовби навіть її погляд був честю, яку він аж ніяк не міг оцінити, і на яку тим паче не заслуговував.

Зрештою, він дійшов до високого крісла Гуслава П’ятого, верховного короля Союзу. Голова монарха схилилася набік, притиснута сяючою короною. Його мертвотно-бліді пальці сіпалися на малиновій шовковій мантії, наче білі слимаки. Очі були заплющені, а груди м’яко піднімалися й опускались, супроводжувані тихим хлюпанням слини, що зривалась з його роззявленого рота і стікала по підборіддю, долучаючись до поту на обвислих щоках, від чого високий комір був зовсім мокрий.

Поза всяким сумнівом, перед Джезалем був взірець величі.

— Ваша Величносте, — пробурмотів лорд Хофф.

Монарх не відповів. Його дружина, королева, дивилася просто перед собою, випроставшись, наче стріла, на її напудреному обличчі застигла незворушна посмішка. Джезаль не знав, куди йому дивитись, і врешті втупився у свої запилені черевики. Лорд-камерґер голосно прокашлявся. Під спітнілими складками на обличчі короля смикнувся м’яз, але він не прокинувся. Хофф скривився й, озирнувшись, аби впевнитись, що ніхто не приглядається, штрикнув королівські ребра пальцем.

Король здригнувся, раптово розплющивши повіки і струснувши відвислими щоками, відтак вирячився на Джезаля шаленими, почервонілими, запаленими очима.

— Ваша Величносте, це капітан…

— Рейнолт! — скрикнув король. — Мій син!

Джезаль нервово зглитнув слину, щосили намагаючись утримати на обличчі посмішку. Старий схиблений дурень сплутав його зі своїм молодшим сином. І, що було найприкріше, сам принц стояв всього за чотири кроки від нього. Задерев’яніла посмішка королеви ледь здригнулась. Прекрасні губи принцеси Терез презирливо скривились. Лорд-камерґер ніяково кашлянув.

— Е-е, ні, Ваша Величносте, це…

Але було запізно. Без жодного попередження, монарх звівся на ноги і затиснув Джезаля у палких обіймах, при цьому його важка корона з’їхала набік, а один з її прикрашених зубців ледь не штрикнув Джезаля в око. Щелепа лорда Хоффа мовчки відвисла. Два принци витріщились. Джезаль тільки те й зміг, що безпорадно клекотати.

— Мій синку! — хлипав король переповненим почуттями голосом. — Рейнолте, який я радий, що ти повернувся! Коли мене не стане, Ладіслі знадобиться твоя допомога. Він зовсім слабкий, а корона — це такий важкий тягар! Ти завжди більше годився для неї! Такий важкий тягар! — ридав він у плече Джезаля.

Це було схоже на страшне жахіття. Зблідлі Ладісла і справжній Рейнолт витріщалися то одне на одного, то на свого батька. Терез глузливо, з неприхованою зневагою усміхалася до свого майбутнього свекра. Щодалі, то тільки гіршало. Як, до дідька, поводитися у такій ситуації? Може, для таких випадків є особливий етикет? Джезаль ніяково поплескав короля по товстій спині. Що ще він міг зробити? Відштовхнути маразматичного дурня, щоб той гепнувся на зад, коли на них дивиться половина його підданців? В нього було таке бажання.

Невеликою розрадою стало те, що публіка сприйняла обійми короля за найвище схвалення Джезалевого фехтування, і його слова поглинула свіжа хвиля оплесків. Ніхто поза королівською ложею не чув, що він сказав. Ніхто не зрозумів істинного смислу того, що стало, безсумнівно, найпринизливішим