Жахослов - Стівен Джонс

Але тут спрацював синдром Льюїса – капіляри на вашій руці розширилися, намагаючись відігріти плоть, тож нам довелося охолодити все ваше тіло. Ми фактично знизили температуру вашого тіла на кілька десятих градуса, але ваше тіло боротиметься, намагаючись відігріти вас. І коли це станеться, ваша плоть почне застигати знову, а закінчиться тим, що нам доведеться відрізати більше, ніж один палець, аби врятувати вам життя.

Тож, будь ласка, підпишіть бланк на дозвіл і дайте нам зберегти ваше життя і якомога більшу частину правої руки.

– Не можу, – сумно відповіла я.

– Заради всього святого, чому не можете? – розсердився він.

Я злегка здригнулася.

– Бо я не шульга.

Міллі-Лу дозволено було поставити підпис від мого імені за присутності свідків (яких нам не бракувало). Я не хотіла проглядати цей документ і навіть згодом не могла на нього дивитися. Довгий час я відмовлялася глянути на свою перев’язану руку і ще довше – коли її нарешті розбинтували.

Але важко робити фізіотерапію, не дивлячись. Навчитися працювати за відсутності вказівного пальця було нелегкою наукою. Мій фізіотерапевт казала мені, що без великого пальця впоратися значно важче, та, боюся, вона лише намагалася втішити мене.

Мені довелося довго відпрацьовувати письмо, доки я змогла написати щось розбірливе, але, на мій подив, я досить швидко навчилася друкувати майже так само добре, як і раніше. Це, звісно, мало про що говорить, адже я і раніше не була доброю машиністкою.

Із часом порожнє місце замість вказівного пальця стало дратувати мене менше, але я й досі ненавиділа вигляд своєї руки і не могла дочекатися холодної пори року, щоб мати всі підстави надягнути рукавички.

Я неабияк зраділа, коли першого жовтня температура впала до заморозків, але довго це не тривало. У перші дні листопада температура перевищувала 70 градусів.[202] І жодного снігу, жодного взагалі, аж до самого Святвечора.

Після зміни року важко було казати про м’яку зиму – весь лютий температура трималася нижче нуля.[203]

– Проте немає хуртовин, – відповіла Міллі-Лу, коли я звернула на це увагу.

– І все одно, – сказала я. – Гадаю, це цілком доводить, що ваша теорія, нібито люди, замерзлі на смерть улітку, гарантують подальшу м’яку зиму, – чистісінький політ фантазії.

Був вечір п’ятниці на самому початку березня, і Джеррі з Айрін рано пішли додому, залишивши нас в офісі самих. Ми дозволили собі після роботи по ковтку шотландського віскі, щоб не замерзнути дорогою додому. Ми робили так щотижня після мого повернення на роботу. Гадаю, ніщо так не зближає людей, як втрата пальця.

Міллі-Лу завантажила мене роботою, адже на свята обсяг «Джонс» розширився і вона стала практично журналом, хоча й на газетному папері. Я гадала, що вона просто намагалася заспокоїти власну совість, але згодом Айрін розповіла мені, що то був найуспішніший квартал в нашій роботі за шість років.

Міллі-Лу почала розмови про те, щоб зберегти розширений формат в інші сезони й на свята – протягом усього року. Що ж, вона мала зв’язки – може, вона здатна домогтися більшої кількості рекламних оголошень, аби це спрацювало.

– Може, – казала Міллі-Лу, – і знов-таки: може й ні. Ця холоднеча, яку ми терпимо тепер, може бути твоєю провиною. Зрештою, ти єдина, хто вцілів.

– Я мала померти заради м’якої зими? – спитала я.

– О, ні, звичайно ж, ні. Людські жертвоприношення давно вийшли з моди.

– Дякувати Богу, – виразно промовила я.

– Навіть якщо вони все одно трапляються, – додала вона.

– Міллі-Лу. – Я забрала в неї келих. – Щоразу, як ви починаєте говорити про це, я знаю, що вам уже досить.

Вона розсміялася.

– Ти коли-небудь намагалася розповісти правду про те, що сталося з твоїм пальцем? Що він замерз, і що спекотніше ставала погода, то більше він відмерзав?

– Звичайно ж, ні, – відповіла я. – Я навіть собі такого не кажу.

– Он як? І що ти кажеш, коли хтось запитує, що сталося?

Я вже хотіла сказати їй, що моє громадське життя жодного разу не давало мені нагоди відповідати на це запитання, але передумала. Інакше вона почала б тягати мене із собою на різні заходи, а я не була до цього готова.

– Кажу, що обморозилася, – відповіла я. – І це стало причиною втрати пальця.

Я допила свій скотч і підвелася.

– А тепер, гадаю, час згорнутися й відчалити на вихідний.

– Люсі, люба…

Я зупинилася на півдорозі до дверей.

– Я кажу все це не через скотч, і ти це знаєш. Моя родина проживала в цьому місті з давніх-давен. Відколи воно ще навіть не було містом. Ти ж знаєш, ця версія не взялася нізвідки.

– Невже? То звідки ж ви її взяли?

На мій подив, вона затягнула пісню:

– «Сюзанно, милоданко, ти за мною та й не плач…»

Я вибухнула сміхом. А вона співала своєї:

– «Я йшов – лило, немов з відра; засушливий був день! Від спеки замерзав на смерть…»

І я змовкла. Аж надто ці слова нагадували нашу історію. Я відчула це всім своїм єством, до кінчиків пальців, включно з тим, якого я більше не мала. Але ж це було безглуздя!

– Ти ж знаєш, чимало речей, відомих нам тепер, беруть початок у значно давніших джерелах, – сказала Міллі-Лу. – Я мала знати. Я маю зв’язки.

– «О, Сюзанно»? – Я не могла повірити. – «І банджо при мені». Ви це серйозно?

– Хіба тобі не бракує пальця? – рівним тоном промовила вона.

Мабуть, час уже шукати нову роботу, подумала я.

* * *

Пет Кедіґан – американська авторка наукової фантастики, яка із середини 90-х років мешкає в Лондоні. Її часто пов’язують із рухом кібер-панку. Здобула певну кількість нагород, включно з премією Г’юґо, Всесвітньою премією фентезі, двічі вигравала премію Артура Кларка – за романи «Грішники» і «Дурні».

Епілог

Що я накоїв?!

Занадто пізно. Тепер я усвідомив свою помилку!

Слова мають силу.

Викравши ці сокровенні сторінки й дозволивши прочитати їх тому, хто не був – доки не дочитав цей фоліант – справжнім знавцем науки жаху, я нерозумно випустив ці прокляті слова у світ.

Я наївно вірив, що зможу розсіяти їхній згубний вплив, розділивши їх з іншими. Натомість вони