Жахослов - Стівен Джонс

– Якщо ви так упевнені, – промовив він, тепер уже із шанобливим виразом. – То про що ви хотіли мене запитати? Смерті, спричинені спекою?

– Не зовсім, – промовила вона і глянула ліворуч. – Дені, нічого, якщо я попрошу тебе залишитися з нею, доки говоритиму з Девідом?

З’явилася Дені, і Міллі-Лу вклала воду в її руки, а сама вивела чоловіка з кімнати, безперестанно сиплячи словами про визначні періоди аномальної спеки ХХ сторіччя.

– У вас же немає неприємностей, ні? – спитала я, сідаючи на дивані.

– Хіба що трохи, – відповіла Дені, передаючи мені воду. – Але тільки тому, що тримала Міллі-Лу надворі замість того, щоб запросити всередину. – Вона всміхнулася. – На щастя, Міллі-Лу взялася владнати всі мої неприємності.

– Що буде, коли вона згадає про трупи?

Дені Вашинґтон знизала плечима.

– Не знаю, як вона довідалася. Я їй не натякала. Як ваш палець?

– Болить трохи менше, ніж до того.

– Гадаю, мені краще подивитися.

Перш ніж я встигла заперечити, вона розмотала бинт. Я сміливо заплющила очі й відвернулася. Але тоді вона скрикнула: «От лайно!» – і я просто змушена була подивитися.

Мій палець роздувся вдвічі, шкіра навколо шва вкрилася чимось схожим на пухирці.

– Що це, в біса, таке? – сказала я.

Дені Вашинґтон була шокована не менше за мене. Вона торкнулася одного з пухирців кінчиком пальця, а потім швидко відсмикнула його і потерла об великий палець.

– Обмороження. Краще я покличу мого боса. Не рухайтеся.

Не рухатися? Це був такий жарт?

Доктор Морґентау відвів нас до прозекторської, що не надто заспокоювало, але тут ми були наодинці і, що важливіше, він казав, що тут значно чистіше, ніж у кімнаті відпочинку для співробітників.

– Гаразд, – сказала я, коли він посадив мене, щоб оглянути мій палець під збільшувальним склом, – просто не забувайте, що я й досі жива. І мій палець також.

– Трішки довше – і все могло б обернутись інакше. Для вашого пальця, – швидко додав він, відчувши, як я заціпеніла. – Таке враження, ніби ви тримали його на лютому морозі – не можу сказати, як довго. Шви нові, і вони здаються знайомими. – Він обернувся до Дені Вашинґтон.

– До мене дійшла чутка про кілька незвичайних смертей, – утрутилася Міллі-Лу, перш ніж коронер встигла щось сказати. – Дені заскочила нас тут, і Люсі була настільки вражена, що влипла в волосся місіс Як-Там-Її. Дені видалила скалки і зашила її.

Вираз обличчя лікаря свідчив про безліч невеселих думок, що вирували в його голові.

* * *

Я була єдиною, хто заперечував проти поїздки до лікарні, – і єдиною, кого ніхто не питав.

Доктор Морґентау доручив Дені перев’язати мені всю руку, доки він зробить кілька дзвінків. Коли ми приїхали, медсестра приймального відділення жестом покликала нас усередину, не давши мені навіть жодних бланків на заповнення, і ми пройшли прямісінько до процедурної, що була досить далеко від приймальні, де на нас уже чекали троє інших лікарів: двоє чоловіків і жінка.

Вони одразу накинулися на мене – чи, радше, на мій палець – навіть не чекаючи, коли доктор Морґентау представить їх. Цього разу Міллі-Лу не треба було затуляти від мене всю сцену – я нічого не могла побачити через них трьох, навіть якби хотіла. Я лежала на процедурному столі, простягнувши руку якомога далі (насправді, аж занадто далеко, щоби почуватися зручно), доки вони пошепки радилися між собою. З іншого боку від мене стояла Міллі-Лу, тримаючи мою здорову руку і гладячи по плечу.

Раптом я відчула гострий біль.

– Ой! – скрикнула я. – Що ви робите?

Всі лікарі разом обернулися до мене.

– Тканина і досі життєздатна, – промовила жінка. – Ви це відчуваєте?

Ще один напад гострого болю.

– Ой! Припиніть це!

– Дені? – поманив доктор Морґентау. – Розкажіть їм те, що розповіли мені.

Дені Вашинґтон приєдналася до людей, що згуртувалися навколо моєї руки, і відзвітувала про те, як видаляла скалки замерзлого волосся з мого пальця.

– А ви впевнені, що видалили всі фрагменти? – зловісно спитала лікарка.

– Тоді я була впевнена, що всі. – Її голос злегка тремтів. Я подивилася на Міллі-Лу. Вона стиснула мою руку, і в цю мить я знову відчула шкірою гострий біль – трохи нижче від указівного пальця. Цей біль більше нагадував укол голкою, відчуття було дещо приглушене й віддалене.

– Люди, що ви там робите? – спитала я. – Так, я це відчуваю, але не надто.

Секунду чи дві ніхто не промовляв ані слова. Потім доктор Морґентау відвів Міллі-Лу вбік, аби щось пошепки обговорити з нею. При цьому вона примудрилася не випустити моєї руки. Закінчивши з нею, він підійшов і спитав мене про найближчого родича і скільки часу минуло, відколи я востаннє їла чи пила.

Я тишком лаялася, коли вони приспали мене. Мені не подобалася сама ідея, доки наркоз не почав діяти – потім мені стало байдуже. Я знепритомніла, потім знову повернулася до тями, майже не відчувши, як мені знову почали вводити новокаїн. Але не лише в мій палець – цього разу оніміння поширилося на всю долоню, охопивши нижні фаланги і майже весь великий палець. Я мала туманне передчуття, що це поганий знак, але не мала мотивації з’ясовувати, звідки воно. Здавалося, це тривало годинами. Якоїсь миті здалося, що мій розум от-от проясниться, але потім туман згустився знову, і я поринула в безпам’ятство.

Коли я нарешті прокинулася, то побачила, що моя права рука нерухомо прив’язана до дошки, а долоню охоплює складна пов’язка з пластиковою трубкою, виведеною назовні. Я спробувала поворухнути долонею, але вона теж була цілком знерухомлена. Боляче не було, але я відчувала холод, ніби її тримали в пакеті з льодом.

Хтось торкнувся мого лівого плеча. Міллі-Лу. Вона спробувала заспокійливо посміхнутися. Спроба була невдалою.

– Як почуваєшся?

Я здивовано кліпнула очима.

– А ви як гадаєте? – сказала я, чи принаймні спробувала сказати. Прозвучало, наче кумкання: «Вияк-дає-те?»

– Ось, випий води. – Вона трохи підняла мене і вклала соломинку між мої губи. Вода була холоднющою. Вона аж обпікала горло – і водночас це було добре.

– Гадаю, ви і є мій найближчий родич? – витиснула я із себе. – Чому мене наполовину розп’яли?

Її посмішка більше нагадувала гримасу болю.

– З твоїм пальцем виникла проблема.

– Еге, я здогадалася. У чому справа? Невже… як там її звуть… облажалася?

– Ні, все значно складніше. Це… – Міллі-Лу замислилася, почала була говорити, потім передумала, поміркувала ще трохи. – Зачекай тут, я покличу лікаря.

Я вражено дивилася на двері, що зачинилися