Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша
Час зупинився на місці, а з ним застигло все довкола.
— Що сталося? — запитала тиша.
Оглядаючи застиглих у бою, дракон завмер, готовий ухопити одного з вартових. Я шукала очима Кіттерона.
— Я зупинив час, щоб попередити тебе… — я обернулася на голос майстра, який убив Фіца Тіцію. Я одразу впізнала в ньому того, хто вже неодноразово приходив мені на допомогу. — Ти в небезпеці, тепер усі знають, хто ти насправді.
— А хто я? Чарівний артефакт під назвою "серце майстра"?
На вугільно-чорному обличчі з червоними тріщинами з'явилася посмішка.
— Серцем майстра називав мій дід свою кохану гарпію. Жодна жива істота у всіх світах не живе без серця. Вирви серце — і твоя загибель неминуча.
Він виставив долоню, наче хотів показати мені щось. Я подивилася на його руку і торкнулася вказівного пальця. Місце зіткнення осяяло яскраве світло. Енергія, яка билася в мені, як хвилі про пристань, почала вщухати. Вона плавно перетікала у його долоню.
Я дивилася на це диво, не вірячи в те, що відбувається.
— Значить, я джерело сили...
— Ні. Ти моє єдине джерело сили. Це наша спадщина і наш прокльон… Тому ти маєш піти зі мною.
Від його слів стало не по собі. Я не могла кинути дорогих мені людей, яких тільки знайшла. Я обсмикнула руку, і світло згасло. Урок, який мені сьогодні піднесла життя, я засвоїла добре.
— Не можу піти, у мене тут усе найдорожче. Та й куди йти? І з ким?
Майстер мовчки вислухав мої запитання. Я сподівалася, що він пояснить, що відбувається, розповість, хто мій ворог, а хто друг, переконає, що треба робити так, а не інакше.
— Я дам тобі час добре обміркувати мою пропозицію. Сподіваюся, його буде достатньо, щоб ти все зрозуміла. А поки що я буду поруч.
Майстер виставив долоню у бік крижини, і, немов на ниточці, Казкарка полетіла до нього в руку. Він простяг мені книгу.
— Багато років тому мій дід написав цю книгу своїй коханій. У ній заклинання, які оббігали її тоді, коли його було поруч. Це єдина книга, завдяки якій вона могла скористатися своєю силою. Тепер її сила в тобі, а значить, це твоя книга по праву.
Я взяла Казкарку, насилу уявляючи, як її ховатиму, коли за нею прийде Орден. Але варто мені про це подумати, як палітурка на книзі почала змінюватися, вона змінила колір і фактуру. В руках я тримала вже не книгу казок, а звичайний підручник з написом «Методологія кварт». Такий же мені видали у бібліотеці академії.
— Час не нескінченний, — сказав майстер. Він свиснув — дракон ожив, вчепившись лапами в край стіни, чекаючи на свого наїзника.
— Стривай! А що робити з ними? — я показала на величезну крижину в центрі бою.
— А що ти хочеш зробити з ними?
Переді мною був складний вибір: на одній чаші вагів — свобода Кіттерона від привороту та репутація батька, на другій — дивна зацікавленість Ордену та таємні обряди, які спричинили ув'язнення цієї кварти. Вирішальним стали слова батька з видіння, у яких він передбачив визволення Еланії.
— Я хочу для них свободи.
Сівши в сідло і взявши в одну руку поводи, другий він зробив запрошуючий жест у бік зачарованих. Відштовхнувшись від краю стіни, дракон зник у темряві ночі.
Я пробиралася через застиглі фігури дивних майстрів та орденців. Насилу вклинилася між парочкою, що билася, що стояла біля крижини.
Розкрила «Методологію кварт» на сторінці з оборотним заклинанням і почала читати. Від кожного слова по брилі йшли тріщини. Відламувалися шматки і розбивалися об підлогу. З останніми словами заморожені відтанули і, похитнувшись, ожили.
Але не тільки вони стали живими – час повернув свій хід. Ось тільки майстрів уже не було на полі бою. Вони зникли так само раптово, як і з'явилися. Члени Ордену були здивовані.
— Що сталося? — пролунав незнайомий жіночий голос.
Струнка гарпія з темним волоссям і яскравими блакитними очима з цікавістю розглядала всю навколо.
— Леонол наклав закляття, і ви пробули у замороженому стані шістнадцять років.
— Шістнадцять років… — повторила вона мої слова, намагаючись звикнути до цієї думкою.
Крізь метушні, що почалася довкола, я почула слабкий голос:
— Атика, — Кіттерон намагався підвестися.
Він притримував рукою живіт, звідки текла червона кров.
— Не вставай, — я поклала його на підлогу, зняла куртку і щільно притиснула до рани, щоб зупинити кровотечу, — зараз прийдуть лікарі.
— Та все гаразд… Ти зробила це, Атіко, — сказав Кіттерон, розглядаючи місце, на якому раніше стояв льодовик.
— Атика? Атика Гейл? — запитала Еланія, почувши нашу розмову з Кіттероном. — Доню?!
Епілог
— Швидше, Одетто! — Рам щосили тягнув мене по проходу темного тунелю. Переслідувачі не відставали — ми чули їхні голоси.
— А що з рештою?
