Шістка воронів - Лі Бардуго

Він не відповів. Що випалило всю надію з його серця? Цього Інеж, імовірно, ніколи не дізнається.

Дівчина повернулася, щоб піти геть. Каз схопив її за руку, притискаючи долонею до билець. Він не дивився на неї.

— Залишися, — сказав своїм шорстким, наче каміння, голосом. — Залишися в Кеттердамі. Залишися зі мною.

Інеж подивилася на його вбрану в рукавичку руку, котра лещатами ухопилася за її власну. Усе всередині хотіло сказати «так», але вона не погодиться на такий дріб’язок, не після того, через що довелося пройти.

— У чому сенс?

Бреккер вдихнув.

— Я хочу, щоб ти залишилася. Хочу, щоб ти… Я хочу тебе.

— Ти хочеш мене. — Вона посмакувала ці слова в роті й ніжно стиснула його руку. — А як ти зможеш бути зі мною, Казе?

Тоді він подивився на неї — очі палали люттю, вуста були щільно стиснені. Такий вираз обличчя Каз мав у бійках.

— Як ти зможеш бути зі мною? — повторила дівчина. — Повністю вдягнений, у рукавичках, відвернувши голову так, щоб наші вуста ніколи не торкнулися?

Бреккер відпустив її руку. Його плечі згорбилися, погляд сповнився злості й сорому, коли він повертався обличчям до моря.

Можливо, вона змогла нарешті сказати ці слова тому, що хлопець повернувся до неї спиною.

— Я буду з тобою, коли ти скинеш броню, Казе Бреккер. Або не буду взагалі.

«Говори, — благала вона мовчки. — Дай мені причину залишитися». Попри всю його самовпевненість і жорстокість, Каз досі залишався хлопцем, котрий урятував її. Інеж хотіла вірити, що він теж заслуговував бути врятованим.

Вітрила зарипіли. Хмари розійшлися й оголили місяць, а потім знову зібралися докупи навколо нього.

Інеж залишила Каза наодинці з вітром, що завивав. Світанок і досі був дуже далеким.

43

Ніна

Болі з’явилися після світанку. За годину вже здавалося, наче її кістки намагаються вирватися з місць, де утворювалися їхні суглоби. Вона лежала на тому самому столі, де зцілювала ножову рану Інеж. Нінині чуття досі залишалися достатньо сильними, щоб вона могла відчути мідний запах крові сулійської дівчини: він пробивався з-під засобу, котрим Ротті відчищав дерево. Кров пахла Інеж.

Матаяс сидів поруч із Ніною. Він спробував узяти її за руку, але біль був занадто сильним. Коли його і її власна шкіра зустрічалися, Ніні здавалося, що плоть саднить. Усе виглядало неправильним. Усі відчуття були неправильними. Вона могла думати лише про солодкий підпалений смак парем. У горлі свербіло. Власна шкіра здавалася ворогом.

Коли почалися судоми, дівчина попросила Матаяса піти геть.

— Не хочу, щоб ти бачив мене такою, — сказала вона, намагаючись перевернутися на бік.

Він забрав вологе волосся з дівочого чола.

— Наскільки це зле?

— Зле. — Але вона знала, що буде ще гірше.

— Ти хочеш спробувати юрду? — Кувей підказував, що маленькі й регулярні дози юрди можуть допомогти Ніні пережити цей день.

Вона похитала головою.

— Я хочу… Я хочу… Святі, чому тут так спекотно? — Потім, незважаючи на біль, дівчина спробувала сісти. — Не давай мені іншої дози. Що б я не казала, Матаясе, не має значення, як сильно я благатиму. Я не хочу бути такою, як Нестор, як ті гришники в камерах.

— Ніно, Кувей сказав, що утримання вб’є тебе. Я не хочу дати тобі померти.

Кувей. Там, у скарбниці, Матаяс сказав: «Він один із нас». Їй сподобалося це слово. Нас. Слово без бар’єрів і кордонів. Воно здавалося сповненим надії.

Вона відкинулася на спину, і все тіло збунтувалося. Одяг здавався потовченим склом.

— Я мала б убити дрюскеле.

— Ми всі несемо наші гріхи, Ніно. Я хочу, щоб ти жила, щоб я міг спокутувати свій.

— Ти ж знаєш, що можеш зробити це й без мене.

Він заховав її долоньку у своїх руках.

— Я не хочу.

— Матаясе, — сказала дівчина, торкаючись пальцями його короткого волосся. Боліло. Світ робив їй боляче. Торкатися Матаяса було боляче, але вона все одно робила це. Можливо, їй більше ніколи не доведеться його торкнутися. — Мені не шкода.

Він узяв її руку й ніжно поцілував кісточки пальців. Дівчина зойкнула, але коли він спробував відсунутися, міцніше вхопилася за нього.

— Залишися, — попросила вона. З очей полилися сльози. — Залишися до кінця.

— І після нього, — сказав він. — І завжди.

— Я хочу знову почуватися в безпеці. Я хочу додому, до Равки.

— Тоді я відвезу тебе туди. Ми розкладемо вогнище, щоб смажити родзинки, чи що там роблять твої язичники заради розваги.

— Фанатик, — сказала вона слабко.

— Відьма.

— Варвар.

— Ніно, — прошепотів хлопець. — Маленька червона пташко. Не йди.

44

Джаспер

Поки шхуна набирала швидкості в південному напрямку, здавалося, що весь екіпаж сидить всеношну. Усі розмовляли приглушеними голосами й тихо ступали палубою. Джаспер турбувався за Ніну так само, як кожен, — крім хіба що Матаяса, здогадувався він, — але зносити цю шанобливу тишу було важко. Йому потрібно було щось, у що можна було б вистрілити.

«Феролінд» здавався кораблем-примарою. Матаяс ізолювався з Ніною й попросив Вілана допомогти подбати про неї. Хоча Вілан і не любив хімії, він знав про настоянки й сполуки більше, аніж будь-хто на кораблі, якщо не враховувати Кувея, проте Матаяс не розумів половини з того, що казав шуанець. Джаспер не бачив Вілана з тієї миті, коли вони випливли з дієрнгольмської гавані, і мусив зізнатися, що сумує за тим часом, коли поруч був крамарик, якого можна було позачіпати. Кувей здавався достатньо дружнім, але його керчинська була ламаною і, схоже, він не любив багато базікати. Часом він просто з’являвся вночі на палубі й мовчки стояв біля Джаспера, вдивляючись у хвилі. Це трохи нервувало. Лише Інеж прагнула побалакати з кожним, тому що в неї начебто прокинувся інтерес до всіх можливих морехідних штук. Більшість часу вона проводила зі Шпехтом і Ротті, навчаючись в’язати вузли й поратися з вітрилами.

Джаспер завжди знав, що існують високі шанси, що вони не повернуться додому взагалі, що вони закінчать своє життя в камерах Льодового Двору або насадженими на палі. Але він гадав, що якщо їм вдасться неможливе завдання з порятунку Бо Юл-Баюра й повернення до «Феролінда», зворотна подорож до Кеттердама буде схожою на вечірку. Вони питимуть будь-що зі схованок Шпехта на кораблі, їстимуть залишки Ніниних ірисок, перерахують усі свої небезпеки й кожну маленьку перемогу. Але стрілець ніколи не міг передбачити, як їх затиснуть у кут у гавані, і однозначно не міг уявити, що зробить