Шістка воронів - Лі Бардуго

Вона продовжувала рухатися. Єдиною іншою можливістю було сісти на край урвища й чекати кінця. Звідкись від Льодового Двору пролунав гуркіт.

— Ох, святі, благаю, нехай це буде Інеж, — просила дівчина, поки вони тяглися по краєчку ущелини, і озиралася на міст, прикрашений гірляндами зі стрічок і гілок ясена до Грінґкелли.

— Що б це не наближалося, воно велике, — зауважив Матаяс. — Що ми робитимемо, Казе?

— Чекатимемо, — відповів хлопець, коли звук почав наближатися.

— А як щодо «знайдемо укриття»? — запитала Ніна, нервово переминаючись із ноги на ногу. «Майте мужність»? «Я заховав у цих зручних хащах двадцять гвинтівок»? Дай нам хоч щось.

— Як щодо кількох мільйонів крюґе? — запропонував Каз.

Пагорбом гуркотів танк, викидаючи з-під коліс порохняву й гравій. Хтось махав їм зі збройної башти — ні, там було двійко людей. Інеж і Вілан кричали й нестримно жестикулювали з-під купола.

Ніна переможно загикала, а Матаяс недовірливо витріщився. Коли дівчина кинула погляд на Каза, вона не могла повірити своїм очам.

— Святі, Казе, ти здаєшся справді щасливим.

— Не будь смішною, — відрубав він. Але помилки бути не могло. Каз Бреккер шкірився, як ідіот.

— Я сподіваюся, ми знаємо їх? — поцікавився Кувей.

Але Нінина бурхлива радість затьмарилася, коли фієрданська відповідь на проблему, котру створили для них Покидьки, викотилася з-за горизонту. Колона танків з’явилася на вершині пагорба й з гуркотом покотилася вниз залитим місячним сяйвом шляхом, пилюка завитками підіймалася від їхніх коліс. Напевно, Джаспер не запечатав ворота дрюскеле. Чи вони мали інші танки, котрі чекали свого часу на їхніх землях. Зважаючи на вогняну міць, котру стримували стіни Льодового Двору, вони мали б вважати себе щасливчиками, подумала Ніна. Але вони чомусь так не почувалися.

Поки Інеж і Вілан не загуркотіли своїми колесами по мосту, Ніна не могла розібрати, що вони кричать.

— Геть із дороги!

Вони відскочили зі шляху, і танк прогуркав повз них, а потім зупинився, заскреготівши своїми механізмами.

— Ми маємо танк! — захоплено вигукнула Ніна. — Казе, ти малий гидкий генію! План спрацював! Ти здобув нам танк.

— Вони здобули нам танк.

— Ми маємо один, — зауважив Матаяс, тицяючи пальцем на орду металевих машин і дим, що підіймався від них. — А вони мають значно більше.

— Так, але знаєш, чого вони не мають? — запитав Каз, поки Джаспер розвертав гігантський міномет на танку. — Моста.

Металевий стогін вирвався з броньованих нутрощів танка. Потім пролунав шалений гуркіт, котрий струснув їхні кістки. Ніна почула слабкий свист, і щось вистрілило в повітря, пролетіло понад ними й зіткнулося з мостом. Дві перші естакади спалахнули вогнем, іскри й деревина посипалася до ущелини. Міномет вистрілив знову, і естакада розвалилися вщент.

Якщо фієрданці захочуть перетнути ущелину, їм доведеться перелетіти її.

— У нас є танк і рів, — підсумувала Ніна.

— Залазьте! — закаркав Вілан.

Вони вилізли на обидва боки танка, щосили хапаючись за кожну виїмку чи край металу, і на найвищій швидкості покотилися дорогою в напрямку гавані.

Коли вони загуркотіли повз ліхтарі, люди виходили з будинків, щоб подивитися, що сталося. Ніна спробувала уявити, який вигляд має їхня дика банда в очах фієрданців. Що вони бачать, коли висувають голови з відчинених вікон і дверей? Гурт дітей, котрі обліпили танк, пофарбований у кольори фієрданського прапора, улюлюкає й несеться вперед, наче якісь божевільні, що заблукали, ідучи з параду: дівчина в багряному шовку й хлопець із кучерями кольору червоного золота визирають з-за зброї; четверо мокрісіньких людей щосили тиснуться до боків — шуанський хлопчик у тюремному одязі, двійко заляпаних дрюскеле й Ніна — напівгола дівчина в обрізках синьо-зеленого шифону, котра кричить: «Ми маємо рів!»

Коли вони в’їхали до міста, Матаяс гукнув:

— Вілане, скажи Джасперові триматися західних вулиць.

Крамарик пірнув усередину, і танк повернув на захід.

— Це район складів, — пояснив Матаяс. — Безлюдний уночі.

Танк проторохкотів і пробрязкотів бруківкою, нахиляючись праворуч і ліворуч на бордюрах і повертаючись назад, намагаючись уникнути нечисленних перехожих, а потім поквапився в район гавані, минаючи шинки, крамнички й портові каси.

Кувей нахилив голову назад, його обличчя засвітилося від радості.

— Я відчуваю запах моря, — повідомив він щасливим голосом.

Ніна теж відчувала його. Десь удалині миготів маяк. Ще два квартали — і вони опиняться на причалі й на свободі. Тридцять мільйонів крюґе.

З її й Матаясовою часткою вони зможуть поїхати, куди заманеться, і жити тим життям, яке самі собі оберуть.

— Майже приїхали, — крикнув Вілан.

Вони повернули за ріг, і Нінин шлунок провалився кудись униз.

— Стій! — закричала вона. — Стій!

Можна було не турбуватися. Танк підстрибнув і зупинився, ледь не скинувши її із сідала. Причал лежав просто перед ними, а за ним була гавань, у котрій на вітрі майоріли прапори тисячі кораблів. Година була пізня, причал мав би вже спорожніти. Натомість він був переповнений військами, — шеренга за шеренгою в сірому однострої, щонайменше двісті солдатів, — і кожен ствол кожного пістоля був націлений на них.

Ніна досі могла чути дзвони Годинника Старійшин. Вона озирнулася через плече. Льодовий Двір нечітко вимальовувався над гаванню, високо всівшись на стрімчаку, наче похмура чайка з розкуйовдженим пір’ям. Його білі стіни, підсвічені знизу, променіли на фоні нічного неба.

— Що це? — запитав у Матаяса Вілан. — Ти ніколи не казав…

— Вони, певно змінили процедуру розгортання військ.

— Усе інше було незмінним.

— Я ніколи не бачив, як розгортається Чорний Протокол, — гиркнув Матаяс. — Можливо, у гавань завжди направляють війська. Не знаю.

— Тихіше, — сказала Інеж. — Просто припиніть.

Ніна підскочила, коли над юрбою пролунав голос. Він сказав спочатку фієрданською, потім равканською, потім керчинською й нарешті шуанською:

— Відпустіть в’язня Кувея Юл-Бо. Покладіть вашу зброю й відійдіть від танка.

— Вони не можуть просто відкрити вогонь, — зауважив Матаяс. — Не ризикуватимуть поранити Кувея.

— Їм і не доведеться, — сказала Ніна. — Дивись.

Крізь ряди солдатів вели змарнілого в’язня в червоній кефті. Його сплутане волосся падало на чоло, він хапався за рукав найближчого вартового й гарячкувато ворушив губами, наче повідомляючи якусь розпачливу мудрість. Ніна знала: він благає про парем.

— Серцетлумачник, — похмуро сказав Матаяс.

— Але він так далеко, — заперечив Вілан.

Ніна похитала головою.

— Не має значення.

Чи тримали вони його тут разом з усіма військами, розташованими в Нижньому Дієрнгольмі? Чому б і ні? Він був кращою зброєю, ніж будь-який револьвер чи танк.

— Я бачу «Феролінд», — пробурмотіла Інеж. Вона показала на доки, що виднілися зовсім близько від них. Ніні знадобилася якась мить, але потім вона помітила керчинський прапор і радісний вимпел «Ханрад Бей», що розвівався поруч