Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Слова Галбаторікса прозвучали для Насуади, немов грім з ясного неба. Здавалося, сама вісь всесвіту гойднулася від цього звуку, так, наче якийсь велетень зібрав докупи всі нитки реальності й змусив їх коливатися. На якусь мить їй навіть здалося, що вона падає і повітря мерехтить перед нею, ніби вода. Попри всю свою силу, зараз вона не пам’ятала ані слів, ані звуків, які їх сформували, ані того, до якої мови вони належать. Слова короля промайнули повз її свідомість, залишивши по собі лиш згадку про свою загрозливість.

Мертаг тим часом здригнувся. Потім він повільно взяв один із залізних прутів і висмикнув його з жаровні.

Іскри здійнялись у повітря. Кілька яскравих вуглинок упало на підлогу, мов соснове насіння з шишки. Кінець залізяки сяяв яскравим світло-жовтим світлом, що поступово ставало червоно-оранжевим. Світло розпеченого металу відблисками падало на півмаску Мертага, надаючи його обличчю якогось гротескного, нелюдського вигляду. У цій півмасці Насуада бачила і своє віддзеркалення: короткий спотворений торс і неприродно довгі ноги, які звужувались до тоненьких чорних ліній, що майже зливалися з вигином щоки Мертага.

Вона була безсила. Вона нічого не могла вдіяти, хіба лиш напружити м’язи, коли Мертаг почав наближатися до неї.

— Я не розумію, — сказала дівчина Галбаторіксу, намагаючись зберігати спокій. — Ти що, не будеш використовувати проти мене силу свого розуму?

Ні, Насуада, звісно, цього зовсім не хотіла, але якби можна було обирати між атаками на свою свідомість та болем від розпеченого заліза, то вона обрала б перше.

— Для цього в нас іще є час, якщо виникне така потреба, — відповів на те Галбаторікс. — А зараз я хочу знати, чи справді ти така хоробра, як кажуть, Насуадо, донько Аджихада. Крім того, я б не хотів, щоб ти дала мені клятву вірності, коли твій розум перебуватиме під контролем. Я хочу, щоб це було твоє власне рішення. І поки що ти маєш таку можливість.

— Але навіщо? — у горлі в Насуади пересохло.

— Тому що це дає мені насолоду. А зараз питаю тебе востаннє: стаєш на мій бік?

— Нізащо.

— Ну, тоді буде те, що має бути. Мертагу!

Залізний прут опускався все нижче й нижче.

Його кінець був схожий на великий іскристий рубін.

Їй залишалось тільки одне — крик. Стіни восьмикутної кімнати відбивали луною нестерпний біль Насуади, аж поки голос її не стих, аж поки дівчину не огорнула непроглядна пітьма.

НА КРИЛАХ ДРАКОНА

Ерагон підвів голову, глибоко вдихнув. Його хвилювання потроху відступало. Політ на драконі — це, звісна річ, далеко не відпочинок, але близькість до Сапфіри завжди заспокоювала юнака. На світі було зовсім небагато речей, здатних на це. До того ж постійний звук польоту, змахи крил допомагали юнакові позбавитись темних думок, що переслідували його.

Незважаючи на раптовість поїздки та на її сумнівні обставини, Ерагон був радий залишити варденів. Кровопролитні битви останнім часом породжували в нього відчуття, що він втрачає самого себе.

Після возз’єднання з варденами під Фейнстером Ерагон проводив більшу частину свого часу або в битвах, або в очікуванні на них, і це починало його пригнічувати, особливо після жахіть Драс-Леони. Воюючи за варденів, він убив не одну сотню солдатів, з яких лиш маленька дрібочка могла хоч якось змагатися з ним як рівний з рівним. І хоча дії юнака були цілком виправдані, спогади про тих, кого він убив, бентежили його. Це не означає, що він хотів, аби кожен бій був відчайдушним, а кожен супротивник рівний йому чи навіть сильніший. Аж ніяк. Але в безугавній різанині Ерагонові час від часу здавалося, що він не так воїн, як м’ясник. Він усе глибше й глибше відчував, що смерть — це стихія руйнації й чим більше часу ти перебуваєш біля неї, тим більше вона роз’їдає твою душу.

А зараз, поряд із Сапфірою та Глаедром, хоч золотий дракон і не зронив жодного слова від часу їхнього вильоту, Ерагон пробував повернути втрачене відчуття реальності. На самоті юнак почувався куди затишніше, ніж у якому-небудь селищі чи в місті, або в такому таборі, як табір варденів. На відміну від більшості, він не боявся дикої природи, наприклад пустелі. Більше того, дика природа мала таку витонченість і красу, якої не годна створити жодна уява. Вона давала Ерагонові справжню насолоду.

Словом, політ Сапфіри відвертав його від темного боку життя. І це було прекрасно. Зараз юнак не помічав геть нічого, крім ландшафту, що пропливав унизу.

Від табору варденів на березі озера Леона Сапфіра полетіла над безмежним водним простором у північно-західний бік. Вона здійнялася так високо, що Ерагон був змушений накласти закляття, щоб захистити себе від холоду.

Озеро внизу було плямисте: місцями похмуре й сіре, місцями яскраве й іскристе. Ерагон міг годинами дивитися на ці хвилі світла. Ніщо в світі не було таким досконалим, як вони.

Яструби, журавлі, гуси, качки, шпаки та багато інших птахів пролітали під ними. Вони не звертали на Сапфіру жодної уваги. Лиш кілька яструбів піднялись угору й деякий час летіли за нею. Здавалося, їх спонукала до цього цікавість, а не страх. Двоє з них були такі зухвалі, що змінили свій курс усього за якийсь фут від її довгих і гострих зубів.

Ці люті хижаки із загнутими кігтями й жовтими дзьобами багато в чому нагадували Ерагонові Сапфіру. Та й сама Сапфіра була в захваті від них: не так від їхньої зовнішності, як від мисливської майстерності.

Берег позаду них поступово зменшувався до пурпурової лінії. Потім він зник зовсім. Понад півгодини вони бачили лише птахів, хмари на небі й безмежний простір води, що вкривав поверхню землі.

Потім зліва попереду на обрії з’явився обрис Хребта. Для Ерагона це було приємне видовище. Хоч то й не були гори його дитинства, та вони дуже нагадували їх, і, дивлячись уперед, юнак відчував, що перебуває не так уже й далеко від дому.

***

Гори були все ближче й ближче. Аж ось перед ними постали їхні кам’янисті, засніжені вершини, схожі на замкові стіни з бійницями. Униз по темних, укритих зеленню схилах стрімко збігали десятки білих потоків. Вони впевнено прокладали собі шлях, впадаючи у велике озеро, яке лежало біля самісінького підніжжя гір. На березі озера й неподалік від нього розташувалось кілька селищ, але за допомогою магії Ерагон зробив так, що люди, які були внизу, не помітили Сапфіру, коли вона пролітала над їхніми головами.

«Які ж ці селища маленькі й закинуті,— думав Ерагон, дивлячись на них. —