Необхідні речі - Стівен Кінг
Саллі зім’яла аркуш персикового паперу в кульку й викинула на підлогу машини. Вона виструнчилася за кермом, важко віддихуючись, волосся збилося в мокрі від поту вузли (читаючи записку, вона несвідомо проводила крізь нього долонею). Тоді зігнулася, підняла папір, розгладила його й запхала лист і фотографію назад у конверт. Руки трусилися так сильно, що їй довелося тричі пробувати запхати їх туди, і коли нарешті вдалося, Саллі наполовину роздерла конверт.
– Лярва! – знову закричала вона, розридавшись. Гарячі сльози пекли, наче кислота. – Сука! І ти! Ти! Брехливий мудак!
Саллі встромила ключ у запалювання. «Мустанг» прокинувся з ревом злісним, як вона сама. Перемкнула передачу і чкурнула зі стоянки в куряві блакитного диму та під пронизливий писк паленої гуми.
Біллі Марчант, що саме практикував трюки на скейтборді з іншого боку майданчика, здивовано підняв голову.
4
Через п’ятнадцять хвилин Саллі була вже в себе в спальні, копалася в білизні, шукала скалку й не могла знайти. Лють на Джуді й того брехливого виродка сховалася за всеохопним жахом – а що, як скалка зникла? Що, як її таки вкрали?
Саллі принесла розірваний конверт із собою і тепер усвідомила, що досі стискає його в лівиці. Це заважало пошуку. Саллі шпурнула конверт геть і почала викидати помірковану бавовняну білизну з шухляди великими подвійними жменями, розкидаючи її навколо. Уже будучи на межі крику від поєднання паніки, люті й розчарування, дівчина побачила скалку. Вона так рвучко смикнула шухляду, що та відсунулася аж у дальній лівий куток.
Саллі вихопила скалку й одразу відчула, як тілом розливається спокій і вмиротворення. Вона взяла іншою рукою конверт, а тоді випростала обидві руки перед собою, добро й зло, святість і нечестивість, альфа й омега. Після цього поклала конверт у шухляду й засипала зверху безладними купами білизни.
Вона сіла, схрестила ноги й опустила голову над скалкою. Заплющила очі, очікуючи того, як підлога під нею почне злегка колисатися, як спокій прилине до неї разом із голосами тварин, бідних дурних тварин, Божою ласкою врятованих у часи гріховності.
Натомість Саллі почула голос чоловіка, що продав їй скалку. «Вам дійсно варто про це подбати, знаєте, – промовляв містер Ґонт із глибин реліквії. – Вам дійсно варто подбати про цю… про цю неприємну справу».
– Так, – промовила Саллі Реткліфф. – Так, знаю.
Вона просиділа так цілий день у гарячій спальні, роздумуючи й мріючи в темному колі, яке навколо неї розпускала скалка, у темряві, що була наче каптур кобри.
5
– Глянь, от мій король, весь в зеленому… айко-айко удень… він не чоловік, він машина кохання…
Поки Саллі Реткліфф медитувала у своїй новій темряві, Поллі Чалмерз сиділа під променями яскравого сонячного світла біля вікна, яке прочинила, щоби впустити зовсім трішечки того химерно теплого жовтневого дня. Вона працювала над своєю швейною машинкою «Зінґер Дресс-О-Матік» і приспівувала «Айко-Айко» чистим приємним альтом.
Розалі Дрейк підійшла й сказала:
– Здається, хтось сьогодні краще почувається. Набагато краще, судячи зі звуків.
Поллі підняла голову й подала Розалі усмішку, що виглядала дивним чином досить складною.
– І так, і ні, – сказала вона.
– Ти маєш на увазі, що тобі краще, але не можеш нічого з цим подіяти.
Поллі трішки над цим подумала, тоді кивнула. Не зовсім правильно, але загалом пояснення підходило. Двоє жінок, які разом померли вчора, сьогодні знову разом, у поминальному домі Семюелса. Їх поховають, винісши з різних церков завтра зранку, але завтра вдень Нетті й Вілма знову стануть сусідками… цього разу на цвинтарі «Гоумленд». Поллі вважала себе частково відповідальною за їхні смерті – врешті-решт, Нетті нізащо б не повернулася в Касл-Рок, якби не вона. Поллі сама написала всі необхідні листи, відвідала всі необхідні слухання, навіть знайшла для Нетиції Кобб житло. І для чого? Найпекельніше те, що Поллі не могла тепер пригадати для чого, окрім того, що це здавалося актом християнського милосердя й останньою відповідальністю перед старою родинною дружбою.
Поллі не уникатиме цієї винуватості, так само як і не дозволятиме комусь переконати її в протилежному (Алан мудро чинив, що навіть не намагався), але вона не певна, що нічого не змінила б. Ядро божевілля Нетті, очевидно, лежало далеко за межами можливостей Поллі щось контролювати чи змінити, проте вона все одно провела три веселих і продуктивних роки в Касл-Року. Можливо, три такі роки – краще, ніж довгий сірий час, який їй світив у тому закладі, доки її не забрали б роки й звичайна нудота. І якщо Поллі своїми діями вписала своє ім’я в смертний вирок Вілми Джерзик, хіба сама жінка не розписала подробиці того документа? Урешті-решт, саме Вілма, а не Поллі, вбила радісного й незлого собаку Нетті Кобб коркотягом.
Інша її частина, простіша, яка побивалася через втрату подруги, була ошелешена від самого факту, що Нетті була на таке здатна, коли здавалося, що їй стає дедалі краще.
Більшу частину ранку Поллі займалась організацією похорону та обдзвонювала нечисленних родичів Нетті (усі сказали, що на похорон не прийдуть, і цього Поллі й очікувала), і ця робота, клерикальні процеси смерті, допомогла їй зосередити свою скорботу… що, без сумніву, і мають робити ритуали поховання мертвих.
Було, однак, кілька речей, що ніяк не йшли їй з голови.
Наприклад, лазанья – яка досі лежала в холодильнику, з накривкою з фольги, щоб не обвітрилась. Поллі прикидала, що повечеряє нею разом з Аланом сьогодні – якщо він, звісно, зайде. Самотужки вона її їсти не буде. Не зможе.
Поллі постійно згадувала, як швидко Нетті побачила, що їй боляче, як точно виміряла той біль, як принесла їй терморукавички, наполягаючи, що цього разу вони точно допоможуть. І, звісно, останні слова, які Нетті сказала їй: «Я люблю тебе, Поллі».
– Земля викликає Поллі, Земля викликає Поллі, прийом, Поллі, як мене чути? – заторохтіла Розалі.
Вони з Поллі пом’янули Нетті сьогодні зранку, обмінявшись тими й сими спогадами, разом поплакавши в комірчині, обіймаючись серед рулонів тканини. Тепер Розалі теж, здається, повеселіла – можливо, тому що почула спів Поллі.
«Чи, можливо, тому що вона ніколи не була насправді реальною для нас обох, – загадувалася Поллі. – Над нею завжди була тінь – але зверніть увагу, не зовсім чорна, а просто досить густа, щоб її було важче розгледіти. Саме тому наша скорбота така крихка».
– Так, чую тебе, – відповіла Поллі. – Мені дійсно краще, нічого з цим не вдію і дуже вдячна за це. Це досить ретельна відповідь?
– Достоту, – погодилася Розалі. – Навіть не знаю, що
