Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг
Жінка за шинквасом тихо застогнала.
Потріскані губи вивернулися, наче їх звела судома, піднялися, оголюючи вкриті зеленим нальотом, замшілі зуби, і стрілець подумав: «Він навіть не курить це зілля. Він його жує. Справді жує».
І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».
І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».
Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.
Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.
— Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.
Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся в це вірити. Роками — Боже! — століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Високої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…
У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені й дістав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвілою шкірою вхопила його, ніжно затисла між пальцями й піднесла вгору, щоб краще роздивитися в маслянистому світлі гасових ламп. Монета засяяла. Її барвисте сяйво було пишним і витонченим — золотистим, рудуватим, криваво-червоним.
— Ох-х-х… — Нерозбірливий звук, що мусив означати втіху. Старий невпевнено розвернувся й почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рівні очей, повертаючи її в різні боки й пускаючи нею зайчики.
Зала швидко спорожніла, салунні двері шалено хиталися туди й назад. Піаніст різко опустив кришку на піаніно (вона впала зі звуком «бам») і поспішив слідом за іншими, долаючи відстань до дверей довжелезними кроками персонажа комічної опери.
— Шебе! — заверещала йому навздогін жінка. У її голосі дивовижно поєднувалися страх і злість. — Шебе, повернися, а щоб тебе! — Невже стрілець уже десь чув це ім’я? Принаймні, так йому здалося, але часу розмірковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.
Тим часом старий добрів до свого столика. Він крутонув монетку на подовбаній дерев’яній стільниці, очі живого мерця з бездумним захопленням спостерігали за її рухом. Ось він крутнув золотий удруге, потім втретє, і його повіки безсило впали. Четвертий раз — і голова опустилася на стільницю, перш ніж монета зупинилася.
— Маєш, — тихо й розлючено сказала жінка. — Ти розігнав мені всіх відвідувачів. Задоволений тепер?
— Вони повернуться, — відповів стрілець.
— Сьогодні — ні, це вже точно.
— Хто він такий? — Стрілець жестом показав на травоїдника.
— Пішов ти в сраку. Сей.
— Мені потрібно це знати, — терпляче мовив стрілець. — Він…
— Якось дивно він із тобою розмовляв, — сказала вона. — Норт ніколи в житті так не говорив.
— Я шукаю чоловіка. Мабуть, ви його знаєте.
Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули й зволожилися (цей погляд стрілець уже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він усе знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.
— Гадаю, мою ціну ти знаєш, — сказала вона. — У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.
Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.
Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.
— Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.
— Вибач, — сказав стрілець. — Я не мав на увазі нічого поганого.
— Ніхто з вас ніколи не має! — викрикнула вона йому в обличчя.
— Замкни шинок і згаси світло.
Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.
— Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.
— Ні, — прошепотіла вона. — Норт не злодій.
— Тоді згаси світло.
Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною й одну по одній гасила лампи, повертаючи ґніт і задуваючи полум’я. Потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.
VI
Скрутивши у пітьмі цигарки, він запалив їх і простягнув одну з них їй. Кімната напахтилася її парфумами — зворушливим ароматом свіжого бузку. Але дух пустелі домінував. Він зрозумів, що боїться пустелі, яка стелеться попереду.
— Його ім’я Норт, — сказала вона. Різкі нотки з голосу не зникли. — Просто Норт. Він помер.
Стрілець чекав.
— Його торкнулася рука Бога.
— Я ніколи Його не бачив, — відказав стрілець.
— Він був тут з незапам’ятних часів — ну, Норт, а не Бог. — Вона нервово розсміялася в темряві. — Якийсь час вивозив лайно. Потім почав пити. Нюхати траву. Потім курити її. Діти ходили за ним зграйками і цькували його псами. Він носив старі зелені штани, від них дуже тхнуло. Розумієш?
— Так.
— Він почав жувати її. Наприкінці вже просто сидів там і нічого не їв. Може, йому ввижалося, що він король. Діти — його блазні, а собаки — принци.
— Так.
— Він помер просто перед дверима цього шинку, — розповідала далі вона. — Пришкандибав, цокаючи підборами по дошках тротуару, — його чоботи не зношувалися, то були солдатські чоботи, він знайшов їх на старій залізничній станції, — а за ним вервечкою тяглися діти й собаки. У нього був такий вигляд, наче кілька старих дротяних вішалок для одягу переплелися між собою. У його очах горів пекельний вогонь, а він тільки шкірив зуби… діти вирізають такі усмішки на гострокоренях і гарбузах напередодні свята Жнив. Від нього тхнуло брудом, гноєм і травою. Патьоки слини стікали з кутиків рота, як зелена кров. По-моєму, він хотів зайти й послухати, як Шеб грає на піаніно. І просто на порозі став і задрав голову. Я його бачила, і чомусь мені здалося, що він чує звуки коліс диліжанса, хоча