Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

— А це вже навряд, — відповів поселянин і уривчасто реготнув. — У мене нема нічого, крім кукурудзи й бобів. Кукурудза дармова, а от за боби тре’ шось давати. Їх іноді приносить чоловік. Надовго не лишається. — Поселянин коротко розсміявся. — Боїться привидів. І людиноптаха.

— Я його бачив. Людиноптаха, тобто. Він утік од мене.

— Так, він заблукав. Каже, що шукає місце Алгул-Сьєнто, тільки іноді називає його Блакитним Раєм чи Раєм, не доберу яким. Ти про таке чув?

Стрілець похитав головою.

— Ну… він не кусається й ні на що не сподівається, то й ну його в дупу. Ти є живий чи ти є мертвий?

— Живий, — відповів стрілець. — Ти говориш зовсім як манні.

— Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.

І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.

Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку:

— Я Браун.

Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки:

— Це Золтан.

Зачувши своє ім’я, крук іще раз каркнув і злетів до Брауна. Сів на голові поселянина й зручно вмостився там, запустивши кігті в розкошланий чуб.

— Трахати тебе, — виразно прокаркав крук. — Тебе й коняку, на котрій ти приїхав.

Стрілець приязно кивнув.

— Боби, боби, музичний фрукт, — натхненно проспівав крук речитативом. — Їси-їси, а з дупи звук.

— Ти його цього вчиш?

— Гадаю, це все, що він хоче знати, — відповів Браун. — Якось я пробував навчити його «Отче наш». — Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвної сланцевої пустелі, і на мить там затримався. — Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрілець, чи не так?

— Так. — Він присів навпочіпки й витяг тютюн. Золтан спікірував з голови Брауна й сів, тріпочучи крильми, на плече стрільця.

— Я думав, вас уже не залишилося.

— Тепер бачиш, що це не так, правда ж?

— Ти прийшов із Внутрішнього Світу?

— Давно це було, — погодився стрілець.

— Там щось лишилося?

На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.

— Переслідуєш того, іншого, так?

— Точно. — І вслід за цим пролунало неминуче питання: — Давно він тут пройшов?

Браун знизав плечима.

— Не знаю. Тут із часом щось дивне коїться. Як і з відстанню та напрямком. Понад два тижні тому. Менш ніж два місяці. Відтоді як він тут проходив, чоловік із бобами навідував мене двічі. По-моєму, шість тижнів минуло. Але я можу й помилятися.

— Їси-їси, а з дупи звук, — сказав Золтан.

— Він робив тут привал? — спитав стрілець.

Браун кивнув.

— Залишався на вечерю, так само як і ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.

Стрілець різко підвівся, і птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрільця.

— Що він казав?

Браун здивовано підвів брови.

— Він був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощі, коли я тут з’явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була манні, і я сказав «так», бо схоже, що він це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. — Він зробив паузу, яку порушувало тільки гучне зітхання вітру. — Він чаклун, правда?

— І не тільки.

Браун повільно кивнув.

— Я так і знав. Він витяг із рукава кролика, вже оббілованого й готового відправитися в казанок. А ти теж?

— Хто, чаклун? — Стрілець розсміявся. — Ні, я просто людина.

— Тобі ніколи його не наздогнати.

— Я наздожену його.

Їхні погляди зустрілися, і раптом між ними виникло глибоке взаєморозуміння, що поєднало обох: поселянина на його сухому, мов пух, клапті землі та стрільця на твердій кірці, що становила єдине ціле з пустелею. Стрілець потягнувся по кремінь.

— Тримай. — Браун витяг сірника із сірчаною голівкою й запалив його об свій брудний ніготь.

Стрілець підніс кінчик цигарки до вогника й затягнувся.

— Дякую.

— Мабуть, тобі треба наповнити бурдюки, — сказав поселянин, відвертаючись. — Криниця під навісом ззаду. Піду приготую обід.

Жваво переступаючи через ряди кукурудзи, стрілець зайшов за хатину. Джерело було на дні викопаного вручну колодязя, обкладеного камінням, щоб не осипалася крихка земля. Спускаючись хиткою драбиною, стрілець відзначив про себе, що робота над камінною кладкою, певне, тривала років зо два: перенесення каміння, вибирання землі, обкладання. Вода була чиста, але текла повільно, тож наповнювати бурдюки довелося довго. Коли другий бурдюк був майже наповнений, на край колодязя сів Золтан.

— Трахати тебе. Тебе й коняку, на котрій ти приїхав, — повідомив птах.

Від несподіванки стрілець здригнувся й подивився вгору. Глибина шахти колодязя сягала п’ятнадцяти футів, і Браун легко міг скинути в неї камінь, розбити йому голову й забрати все, що в нього було. Божевільний чи гнилий так би не вчинили, але Браун не належав ні до тих, ні до інших. Але Браун йому сподобався, тож він викинув цю думку з голови й наповнив бурдюк водою до кінця, бо на те воля Божа. Усе інше, на що була воля Божа, було справою ка, а не його турботою.

Переступивши поріг хатини й спустившись сходинками, що вели вниз (підлога халупи була нижче рівня землі, щоб нічна прохолода проникала всередину й затримувалася), він побачив, як Браун вирізаною з твердої деревини грубою лопаткою засовує кукурудзяні кияхи в гарячу золу невеличкого багаття. На протилежних краях розстеленої ковдри сірувато-коричневого кольору стояли дві пощерблені тарілки. У казанку над вогнищем починала закипати вода для бобів.

— За воду я також заплачу.

Не підводячи голови, Браун сказав:

— Вода — це дар від Господа, думаю, ти це знаєш. Боби приносить Татусь Док.

Стрілець розсміявся і всівся, спершись спиною на грубу стінку, склав руки й заплющив очі. Невдовзі ніздрі йому почав лоскотати запах смаженої кукурудзи. Пролунав звук, наче пересипають камінці: це Браун висипав у казанок сухі боби із паперового пакетика. Стук-стук-стук час від часу — невгамовний Золтан мірить кроками дах. Стрілець почувався виснаженим. Відколи він залишив позаду останнє на своєму шляху містечко Талл і весь той жах, що там стався, і потрапив сюди, він перебував у дорозі по шістнадцять, а часом навіть вісімнадцять годин на добу. І останні дванадцять днів ішов пішки, бо мул уже майже видихався й залишався живим тільки тому, що звик. Колись стрілець знав хлопця на ймення