Казки Чаробору - Ольга Соболєва

- Людина. Допомоги з неї мало. Клітку тільки чарівниця може відчинити або я зсередини. Але мене теж треба в людину навернути. А без чаклунства це ніяк.

- Як прийде туга, пізнаєш друга, - радісно вигукнула Ярослава і дістала з кишені амулет.

- До чого тут туга? - очі Лиса смішно округлилися.

- Вважатимемо, що туга - це сьогоднішнє випробування, - відмахнулася дівчина і акуратно просунула амулет через пруття.

Лис підставив морду і вмить перетворився у міцного чоловіка. Клітка прийшлася йому, так би мовити, впору. Саме тому Хитровичу довелося зловчитися, щоб щосили перекрутитися та натиснути на дверцята. Ті жалібно рипнули під натиском сильних рук. Так, відьма явно недооцінила лицедія.

- Гарна річ, - чоловік вибрався назовні і схвально погладив амулет. - Собі залишити можна?

- Та на здоров'я, - знизала плечима Ярослава.

Тим часом Лис знову обернувся на звіра (куди тільки він сховав амулет?) і радів зустрічі з коханою.

- А тепер настав час повертатися, - сказала Ярослава і стривожено обернулася.

З лісу пролунав порив вітру, що приніс безліч запахів. Дівчина, звичайно ж, нічого не розібрала, але от лицедії сполошилися.

- Варвара йде, - охнула Лісаф'я і заметушилась на місці.

- Стривай, хай тільки з'явиться! - наїжачився Лис.

- Удовою мене зробити хочеш? – лаялася лисиця. – Дітей наших сиротами залишиш неприкаяними?

- Вона має рацію, Лисе, - втрутилася Ярослава. – Нам краще піти.

Але не встигли мандрівники зробити і пару кроків в інший бік, як з кущів вискочило однооке лихо. Вітровій миттю підняв старе листя, загороджуючи інших від нього. Ярослава лише відкрила рота, щоб дізнатися про подальші дії, як з лісу пролунав неприємний скрипучий голос:

- Хто насмілився оскверняти мої володіння?

Тієї ж миті на галявину вискочило звичайне городнє опудало, що тримало в руках величезний мішок. Чи це тварина?

- Ах, ви ж паршивці! Оточили нас! – прошипів Хитрович і кивнув за спину. – Одна дорога нам тепер лишилася.

- Ти що? – здивувалася Ярослава. – Ми ж там потонемо у трясовині!

- Не потонемо, - запевнив Лис. – Тут стежку прокладено. Для того мене ця відьма проклята і тримала. Потім усе поясню, бігом за мною. І щоб лапа в лапу ступали!

Не маючи вибору, дівчина подивилася на Відьмині купини. Лис низько припав головою до землі і вже пружинив лапами, пробуючи видиму тільки лицедіям стежку. Лісаф’я ступала за чоловіком слід у слід, тому Ярослава поспішила замкнути їхній загін і опинитися подалі від небезпеки. Обернувшись наостанок, дівчина побачила, що на галявину вийшло ще кілька постатей.

- Під ноги дивись, - крикнув Лис і Ярослава перевела погляд на купини.

Невидима стежка виляла між острівцями суші, іноді проходячи над самою кромкою чорної жижі. Деякі купини стояли поруч, інші ж розтягувалися на добрий метр, а то й півтора. Тому доводилося весь час скакати та лавірувати, а головне намагатися не впасти у трясовину.

Ззаду долинали звуки погоні: гарчало однооке лихо, сипав прокльонами старечий голос, невпопад шльопало по кромці води опудало. Жаль немає туману, щоб приховати втікачів від очей недоброзичливців. А то так і наженуть, чого доброго.

- Лис, - покликала Ярослава, - куди ми біжимо? Там нічого немає.

- Є, - пирхнув лицедій. - Хата відьмина. Подейкують, що вона все ще сповнена всяких зіль та трав, мовляв чекає господиню. А господиня її, між іншим, нам зараз у спину дихає. Знаєш хто вона?

- Та звідки? – зітхнула дівчина.

- Теж мені, помічниця Яги, - здивувався Лис. - Це Кривда, друга за старшинством дочка Чорнобога. Або вихованка. Називай як хочеш. Це через неї бузковий гай викорчували. Вона сиділа на купині, поки силу свою не виростила, а потім у учениці до Царя нав’їх пішла. Та ось, як бачиш, навчилася.

Погоня набирала обертів, стрибати між купин ставало все важче, а трясовина розстилалася все ширше. Захекані втікачі буквально падали з ніг, як раптом вдалині замаячив орієнтир - широкий острівець з буреломом, між яким тулилася хатка. Трійця з величезним полегшенням вибралася на берег острівця і поспішила усередину.

— Раз це дім Кривди, чи не знати їй сюди дорогу? – здивувалася Ярослава.

- Наставниця твоя постаралася, - знову відповів Лис. – Зачарувала води з Смородини, що нікому живому не пройти.

- Стривай, - цього разу встряла Лісаф'я. – А звідки тут стежка тоді? Хто ж її проклав?

- Та відьма місцева і проклала, - зло пирхнув лицедій. – Не сама, звісно. Людей запускала на купини і веліла травами шлях обсипати, ось слід залишився. Скарби незліченні обіцяла. Тьху, ти! Ще й виправдовувалась, мовляв, все одно злочинці. Таких не шкода.