Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Я кивнула, відчуваючи, як щоки запашіли.
— Від чаю не відмовлюсь.
Треба бути обачними.
Розділ 9Якщо в домі Всевлада книги м’яко шепотіли, то у Публічній бібліотеці Колісії, яку белати перейменували на Велику столичну бібліотеку, манускрипти мали свій спів. Він був багатоголосий, древній, і коли я необережно послаблювала внутрішній бар’єр, що захищав мене від впливу чужих емоцій, сонми нерозбірливих, моторошних голосів з-під закритих палітурок починали розривати свідомість. Це водночас і лякало, і заворожувало. Я хотіла б опинитись тут сама, щоб «читати» книги, навіть не відкриваючи їх — просто водячи по палітуркам пальцями. Але в кожному світлому, просторому залі, заставленому довгими столами з лавами та стелажами з темного дерева, що сягали високої стелі, завше було повно людей. Тому доводилось знімати книги, які бодай трохи видавались мені цікавими, довго не простоюючи біля них з витягнутою рукою, аби не наразитись на загальний подив. Вже тоді зазвичай я дивилась, про що вони взагалі.
Більшість з обраних, певна річ, стосувались Метейського краю. Десь на другий день я зрозуміла, що такі манускрипти «б’ють» мене по пальцях не тому, що їх писав хтось нещасливий. Просто я особисто відчувала до них водночас і цікавість, і легку відразу. Хоч багато історичних фактів я ще не знала, але підсвідомо розрізняла, в яких книгах найбільше викривлялась історична правда або щось замовчувалось. Саме в тих, чий спів ставав схожим на крик. Він кликав мене. Але факти, викладені на сторінках, були зазвичай такими сухими чи геть недотичними до потрібного мені періоду, що недосвідчений Стожар ніяк не міг прорватись до чогось, захованого поміж рядками. Вони не розповідали більше, аніж дозволяли белатські писарі. Часом те чи інше ім’я або назва ледь дрижали... я не могла зрозуміти, чому. Напевне, їх було змінено. Але для чого белатам змінювати свої власні ймення? Відповіді не було.
В бібліотеці знаходилось надзвичайно багато примірників книги, що мала назву «Законодавство Циркути». Звичайно ж, я не втрималась від того, аби погортати й цей товстезний темно-зелений фоліант із набитим на обкладинці срібним колом із шипами. Їх було дванадцять — як і частин в імперії.
Законів було надзвичайно багато, як і різних приписів та поправок. Я виділила найцікавіші. Наприклад, те, що чоловіки-белати могли мати коханок-підкорених, але не мали права визнавати від них дітей за своїх. А от жінки-белатки були зобов’язані взагалі не вступати до відповідних зносин з чоловіками-підкореними — щоб не було порушено чистоту нації. Такі стосунки розглядались як державна зрада і каралися спаленням на вогнищі. Останнє покарання було доволі рідкісним, але все ж згадувалось і в декількох інших випадках. Наприклад, коли йшлось про «заступництво белата за підкореного». Коли я натрапила на ці слова, то відчула в грудях жар. Адже це тому спалили Всевладову матір? Вона заступилася за кохану та дітей свого друга-белата? Як могла жінка, що мала б понад усе наглядати за виконанням правил в імперії, так помилитись? Чи вона гадала, що Величній дозволено все? Чи...
Ким був той белат? Заради кого вона ризикнула усім та програла?
А ще в «Законодавстві Циркути» викладалась доволі значна історична довідка, що розповідала про основні принципи, якими керуються белати і в своїх особистих життях, і коли мова йде про народ в цілому. На початках своєї історії, близько п’яти тисяч років тому, коли Циркути ще не існувало, а була лише Белата, жив у ній такий собі Сірин, молодший син тодішнього белатського Величного. Сірин повів белатів на війну задля завоювання чужих земель і став першим Величним не за правом наслідування, а за Законом Завоювання, який сам же і сформулював. Так само, як і ряд догм, котрі лягли в основу войовничого устрою белатів. Загалом белати позиціонували себе як вищу за інші націю. Був цілий перелік, чому це власне так має бути, і складався він з дуже багатьох пунктів. А ще вони вважали своїм моральним правом і навіть обов’язком завойовувати нові землі та робити всіх іноземців рабами, оскільки це творило імперію могутнішою та безпечнішою для її найважливіших мешканців. Тому Метейський край, завойований останнім із великих сусідніх держав, тривалий час був Циркуті як більмо на оці, тому що південний її кордон через наявність невпокореного сусіда вважався найбільш слабким. А найкращий захист — це, як відомо, наступ. А ще нові землі, звичайно, давали більше продуктів харчування та багатств.
Тільки одного разу згадалось про те, що я й так раніше знала — лише після завоювання Метейського краю почали цілком і повністю нищитись і категорично заборонятись традиції та мови завойованих народів. Раніше белати навіть пишалися тим, що їх мова панівна і що раби белькочуть собі своїми наріччями. Але з Метейським краєм щось пішло не так. Його люди не белькотіли — вони говорили. Вони промовляли і в тих словах вчувалися непотрібні корені волелюбства. Тому... Їм виривали язики. Тому їх дітей примушували вчитись розмовляти та писати лишень белатською. Минуло вісім століть; процес давно успішно довели до завершення.
Та тільки звідки ті символи патрійського минулого в спаленому селі?..
Я на мить заплющила очі, коли текст почав надто «тиснути» на них. Хоча освітлення в бібліотеці було пречудовим, особливо на верхньому четвертому поверсі, який чомусь був мені найбільш до вподоби. У високій стелі розташувались круглі вікна зі сріблястими вітражами, що зображали герб Циркути. Крізь них сонячне світло падало в приміщення яскравими стовпами. Один з таких утворював півколо на столі переді мною. Коли я знову подивилась перед себе, то побачила,
