Шістка воронів - Лі Бардуго

— Що тоді це все таке?

— Ви прийшли, щоб убити мене?

Ніна не була певна, що варто відповісти.

— Сеш-уєг? — ризикнула вона.

Хлопчикове обличчя з полегшенням розслабилося.

— Ви з Керчу.

Ніна кивнула.

— Ми прийшли, щоб урятувати Бо Юл-Баюра.

Хлопчик підтягнув коліна до грудей і обхопив їх руками.

— Ви неспроможні його врятувати. Мій батько загинув, коли фієрданці намагалися зупинити людей Керчу від спроб визволити нас з Амрат Єну, — хлопчиків голос затремтів. — Він помер під перехресним вогнем.

«Мій батько», — Ніна переклала Матаясові слова, сама намагаючись зрозуміти, що все це значить.

— Помер? — перепитав Матаяс, і його широкі плечі зіщулилися. Дівчина знала, про що він думає: вони стільки вистраждали, стільки зробили, а Бо Юл-Баюр увесь цей час був мертвий.

Але у фієрданців була причина, щоб залишити його сина живим.

— Вони намагаються змусити тебе відновити формулу? — поцікавилася Ніна.

— Я допомагав йому в лабораторії, але не все пам’ятаю. — Хлопчик закусив губу. — Мене ввели в оману.

Та парем, якою користувалися фієрданці, імовірно, залишилася з оригінального запасу, котрий Бо Юл-Баюр привіз до Керчу.

— Ти можеш це зробити? — запитала дівчина. — Можеш відтворити формулу?

Хлопчик повагався.

— Думаю, так.

Ніна обмінялася поглядом із Матаясом. Дівчина проковтнула клубок у горлі. Вона вже вбивала раніше. Вона навіть вбивала сьогодні, але це було зовсім інше. Цей хлопчик не націлював на неї пістоля й не намагався зробити їй боляче. Убити його — а це буде навмисне вбивство — значитиме також зрадити Інеж, Каза, Джаспера й Вілана. Людей, котрі ризикували своїми життями щомиті за винагороду, якої навіть не побачать. А потім вона подумала про Нестора, котрий майже непритомно лежав на снігу, про камери, повні гришників, загублених у власних стражданнях. І все спричинив наркотик.

Вона звела руки.

— Вибач, — промовила. — Якщо ти досягнеш успіху, стражданням, яким ти даси волю, не буде кінця-краю.

Хлопчик незворушно дивився на неї, уперто задерши підборіддя, наче знав, що цей момент колись обов’язково настане. Було очевидно, що робити далі: убити дитину швидко й безболісно. Зруйнувати лабораторію і все, що є всередині. Викорінити таємницю юрди парем. Якщо ти хочеш знищити виноградну лозу, ти не просто відрізаєш її, ти викопуєш рослину із землі з корінням. Проте руки дівчини затремтіли. Хіба не так само думають дрюскеле? Знищи небезпеку, зітри її з лиця землі, байдуже, що людина, котра стоїть перед тобою, невинна.

— Ніно, — м’яко мовив Матаяс. — Він лише дитина. Він один із нас.

Один із нас. Хлопчик не набагато молодший, ніж вона сама, він потрапив на війну, котрої не обирав. Борець за виживання.

— Як тебе звати? — запитала дівчина.

— Кувей.

— Кувей Юл-Бо, — почала Ніна. Чи мала вона намір звинуватити його? А може, попросити пробачення? Благати про прощення? Вона й сама ніколи не дізнається. Коли голос повернувся до дівчини, вона спитала: — Як швидко ти можеш знищити цю лабораторію?

— Швидко, — відгукнувся хлопчик. Він змахнув руками в повітрі, і полум’я під однією з мензурок вистрілило синьою дугою.

Ніна витріщилася на нього.

— Ти — Гриша. Пекельник.

Кувей кивнув:

— Юрда парем була помилкою. Тато намагався знайти спосіб, щоб допомогти мені приховати свою могутність. Він був Творцем. Гришею, як і я.

У Ніни в голові закрутилися коліщатка: Бо Юл-Баюр — Гриша, котрий ховався під носом, за кордоном Шу Хана. Не було часу розмірковувати про це.

— Нам потрібно знищити стільки твоєї роботи, скільки зможемо, — сказала вона.

— Тут є пальне, — відповів Кувей, уже збираючи папери й зразки парем. — Я можу влаштувати вибух.

— Вибухнути має лише сховище. Тут є інші гришники.

І вартові. І Матаясів наставник. Ніна б радо дозволила Брумові померти, але, хоча Матаяс і зрадив свого командира, вона сумнівалася, що хлопець захоче побачити, як чоловік, котрий став йому другим батьком, розривається на маленькі шматки. Її серце запротестувало, коли Ніна подумала про гришників, яких вона залишає позаду, але не було жодного способу допомогти їм дістатися до гавані.

— Залиште решту, — наказала вона хлопцям. — Ми мусимо йти.

Кувей вишикував набір із різних пляшечок, наповнених рідинами, над конфорками.

— Я готовий.

Вони перевірили коридор і поспіхом рушили до входу в скарбницю. За кожним рогом Ніна боялася побачити дрюскеле чи вартових, котрі стрімко побіжать їм назустріч, але вони проминули всі зали без перешкод. Біля головних дверей усі зупинилися.

— Ліворуч від нас є лабіринт із живоплоту, — пригадала Ніна.

Матаяс кивнув:

— Ми використаємо його як прикриття, щоб дістатися до ясена.

Щойно вони відчинили двері, гомін дзвонів став майже нестерпним. Ніна бачила Годинник Старійшин на найвищому сріблястому шпилі палацу. Його циферблат світився, наче місяць. Яскраві промені світла з вартових веж нишпорили Білим островом, і дівчина чула, як кричать солдати, гуртуючись довкола палацу.

Вона притислася до стіни будинку, рухаючись слідом за Матаясом і намагаючись триматися в затінку.

— Хутчіше! — сказав Кувей, озираючись і кидаючи нервовий погляд на лабораторію.

— Сюди, — скомандував Матаяс. — Лабіринт…

— Стій! — закричав хтось.

Занадто пізно. Вартові бігли до них звідти, де був лабіринт. Не залишалося жодного варіанта, лише тікати. Вони кинулися вперед, минаючи вхід до колонади й округлого внутрішнього дворика.

Усюди були дрюскеле — попереду й позаду. Будь-якої миті втікачів могли застрелити.

І раптом пролунав вибух. Ніна відчула його раніше, ніж почула: хвиля тепла накрила її ступні й кинула дівчину в повітря, а слідом пролунав оглушливий гуркіт. Вона боляче впала на білу кам’яну бруківку.

Усюди панували дим і хаос. Ніна звелася на коліна, у вухах дзвеніло. Одна стіна скарбниці перетворилася на уламки каміння, дим і пилюку, котра здіймалася в нічне небо.

Матаяс із Кувеєм уже наближалися до неї розмашистим кроком. Дівчина підвелася на ноги.

— Стен! — закричали двоє охоронців, котрі відділилися від іншої групи й бігли в напрямку скарбниці. — Що ви тут робите?

— Ми просто насолоджувалися вечіркою! — вигукнула Ніна, дозволивши своєму голосу сповнитися всієї справжньої виснаженості й жаху. — А потім… потім… — Вона аж сама збентежилася, наскільки легко було дозволити потекти сльозам.

Він здійняв пістоль.

— Покажіть мені ваші документи.

— Жодних документів, Ларсе.

Мисливець на відьом нахилив голову вперед, коли Матаяс зробив крок до нього.

— Я вас знаю?

— Знав колись, хоча тоді я виглядав трохи інакше. Гє марден, Ларсе?

— Гелваре? — здивувався той. — Вони… вони казали, що ти помер.

— Так і було.

Ларс перевів погляд із Матаяса на Ніну.

— Це Серцетлумачниця, яку Брум повів до скарбниці? — Потім він помітив присутність Кувея й усе зрозумів. — Зрадник, — прохрипів Ларс Матаясові.

Ніна підвела руки, щоб уповільнити його пульс, але, зробивши це, краєм ока помітила, як рухається праворуч якась тінь.