Шістка воронів - Лі Бардуго

— Повертаймося на сходи, — прошепотів Джаспер, — мусимо забиратися звідси.

Але було занадто пізно. Жінка-Плинороб зникла. Наступної миті вона вже була на сходах. Жінка балансувала на бильцях, стоячи на руках, а її черевики штовхнули Вілана в груди, відкидаючи хлопчика на Джаспера. Вони обидва гепнулися на чорне каміння внутрішнього двору.

Гвинтівку вирвали з Джасперових рук і з брязкотом кинули вбік. Він спробував встати, але Плинороб ударив його по потилиці. Так вони й лежали удвох із Віланом, а Плинороби нависали, наче дві башти. Вони підвели руки, і Джаспер побачив, як тонесеньке червоне марево з’явилося довкола нього. Зараз його теж осушать. Хлопець відчув, як сили почали полишати його. Поглянув праворуч, але гвинтівка була занадто далеко.

— Джаспере, — прохрипів Вілан. — Метал. Твори. — І раптом закричав.

У раптовому спалаху Джаспер зрозумів усе. Це була битва, яку не можливо виграти зброєю. Він не мав часу на роздуми, не мав часу на сумніви.

Хлопець не зважав на біль, котрий розривав його шкіру, він зосередився на дрібних шматочках металу, що причепилися до його одягу — ошурки й невеличкі частинки перерізаного кільця з ланцюга воріт. Він не був гарним Творцем, але вони не очікували, що він узагалі виявиться Творцем. Джаспер різко витягнув руки вперед — і шматочки металу вилетіли з його форми мерехтливою хмаркою, котра на коротку мить зависла в повітрі, а потім вистрілила в Плиноробів.

Жінка-Плинороб закричала, коли метал уп’явся в її плоть, і спробувала обернутися на туман. Її поплічник зробив те саме, його риси стали рідкими, але знову затверділи, обличчя посірішало, поцятковане металом. Джаспер не зупинявся. Він щосили тиснув на стружку, втискаючи її в органи, занурюючи ще глибше. Відчував, як гришники намагаються маніпулювати частинками металу. Якби йшлося про кулю чи лезо, вони б упоралися, але дрібок і ошурків було занадто багато й ті були занадто маленькими. Жінка притисла руки до живота і впала на коліна. Чоловік закричав і викашляв грудкуваті чорні бризки металу й крові.

— Допоможи мені, — схлипнула жінка. Її обриси розпливлися, тіло завібрувало — вона боролася, намагаючись перетворитися на туман.

Джаспер опустив руки, і хлопці відповзли подалі від тіл Плиноробів, котрі звивалися в корчах.

Чи помирали вони? Чи вбив він щойно двох людей, так схожих на нього? Джаспер лише хотів вижити. Він знову подумав про стяг на стіні, про всі ці смужки червоного, синього й багряного.

Вілан смикнув стрільця за руку. Хлопцеве обличчя було дуже блідим, майже прозорим, жилки пульсували надто близько до шкіри.

— Джаспере, ми мусимо йти.

Стрілець повільно кивнув.

— Уже.

Джаспер змусив свої ноги ворушитися, змусив себе йти за Віланом і закидати на дах мотузку. Він почувався одурманеним, у голові паморочилося. Інші залежали від нього, він знав це. Стрілець мусив продовжувати йти. Але хлопцеві здавалося, наче у дворі позаду він залишив якусь частинку себе, щось таке, чого навіть ніколи не помічав, невловиме, як туман.

37

Ніна

Б’Є ЧВЕРТЬ НА ДВАНАДЦЯТУ

Коли Матаяс відчинив двері до Ніниної камери, вона на коротку мить завагалася. Не могла впоратися з цим. Скільки вона житиме, ніколи не забуде Матаясового обличчя за віконцем, того, яким жорстоким він виглядав, і сумніву, який спурхнув у її серці. Дивлячись на Матаяса, котрий стояв біля одвірка, вона знову засумнівалася, але коли хлопець простягнув руку, зрозуміла, що вони побороли страх.

Ніна побігла до хлопця, і він підхопив її на руки.

Матаяс занурився обличчям у Нінине волосся, і дівчина відчула, як його вуста торкнулися вуха, коли він прошепотів:

— Більше ніколи не хочу бачити тебе такою.

— Ти маєш на увазі сукню чи камеру?

Він здригнувся від сміху.

— Однозначно камеру. — Торкнувся долонями дівочого обличчя. — Єр молле пе унет. Енель мьорд є неж афва трохем веррет.

Ніна важко проковтнула клубок у горлі. Вона пам’ятала ці слова й що вони насправді значили. «Моє покликання — захищати тебе. Лише смерть звільнить мене від цієї присяги». Це була присяга дрюскеле на вірність Фієрді. А тепер Матаяс пообіцяв бути вірним Ніні.

Вона розуміла, що мала б сказати щось проникливе, щось прекрасне у відповідь. Натомість сказала правду:

— Якщо ми виберемося звідси живими, я зацілую тебе до запаморочення.

Усмішка розквітла на Матаясовому обличчі, він уже не міг дочекатися, коли знову побачить справжню зелень її очей.

— Юл-Баюр у сховищі, — мовив він. — Ходімо.

Коли Ніна підтюпцем побігла коридором за Матаясом, до їхніх вух долинув пронизливий лемент дзвонів Чорного Протоколу. Якщо Брум знав про неї, існували шанси, що інші дрюскеле теж знають. Ніна сумнівалася, що мине багато часу, перш ніж вони вирушать на пошуки свого командира.

— Прошу, скажи мені, що Каз не зник знову, — попросила Ніна, коли вони хутко минали коридор.

— Я залишив його в танцювальній залі. Ми маємо зустрітися біля ясена.

— Останнього разу, коли я на нього дивилася, дерево було оточене дрюскеле.

— Може, Чорний Протокол подбає про це.

— Якщо ми переживемо дрюскеле, переживемо й Каза, чого не можу сказати про той випадок, якщо ми вб’ємо Юл-Баюра…

Матаяс звів руку, даючи знак зупинитися, коли вони збиралися повернути за наступний ріг. Повільно наблизилися й обігнули його. Ніна швидко впоралася з охоронцем біля сховища, а Матаяс забрав його гвинтівку, коли Брумів ключ уже був у замку, а округлий вхід до сховища відчинився.

Ніна здійняла руки, приготувавшись до атаки. Вони трохи почекали, поки двері відчиняться швидше. Серця в обох гучно гупали.

Приміщення було таке ж біле, як інші, але точно не таке порожнє. Довгі столи, де над повільним низьким вогнем стояли набори мензурок; нагрівальні й охолоджувальні пристрої, скляні слоїки, повні порошків усіх відтінків помаранчевого кольору. Одну стіну займала масивна грифельна дошка, вкрита написаними крейдою рівняннями. Біля іншої стояло безліч скляних вітрин із маленькими металевими дверцятами. Усередині цвіли рослини юрди, і Ніна подумала, що скриньки, либонь, підігріваються.

Біля ще однієї стіни тулилася розкладачка — тонкі простирадла були скуйовджені й вкриті папірцями та записниками. На них, схрестивши ноги, сидів шуанський хлопчик. Він дивився на гостей, тримаючи на колінах записник. На хлопчикове чоло спадало чорне волосся. Навряд чи йому було більше п’ятнадцяти років.

— Ми тут не для того, щоб зашкодити тобі, — сказала Ніна шуанською. — Де Бо Юл-Баюр?

Хлопчик забрав чорні пасма зі своїх золотих очей.

— Він помер.

Ніна насупилася. Невже Ван Екова