Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Барон озирнувся.
Погляд вихоплював з навколишнього окремі картини. Розрізнені, вони не бажали складатися в єдине полотно. Наче не молодшого фон Шмуца контузило, а старшого.
…Чорний ієрогліф над білим, розпластаним на землі: забувши про агорафобію, Ікер Тирулега схилився над двоюрідним онуком. Не врятувала Санчеса Панчоху знаменита злодійська спритність, підвела весела вдача…
…Марія Форзац на колінах застигла над нерухомим сином. Сірий балахон Кристофера зливався з землею; здавалося, що безкровне обличчя виринало просто з рідкої грязюки. Поруч жалібно скиглив Лю, норовив лизнути бідолаху в ніс, у губи…
…Баба Вертенна діловито й уміло перев’язувала внучку Лайзу. Рана в боку молодої жінки кровоточила, пов’язка швидко набухала червоним. Проходячи повз неї, гросмейстер Клофелінг клацнув пальцями — немов когось підкликав — і кров перестала юшити.
Рухаючись далі, великий некромант горбиться: жест відібрав більше сил, ніж могло здатися спочатку.
…Малефік з вігілою чаклували над Джеймсом Рівердейлом. Біля них, на підстеленому плащі, ігноруючи негоду, спав змучений бойовою трансформацією граф ле Бреттен. Мирно похропуючи, старий аристократ не залишав онука навіть зараз. Склавши графові компанію, на краєчку плаща нудьгував Рене Кугут, незручно витягнувши вперед відтоптану ногу. Із крис краденого енітимурського капелюха стікали краплі води, наче сльози чудовиська.
Горбань знайшов правильне місце: граф опам’ятався, коли чорна гвардія зажадала забрати пульпідора з собою, і миттю заснув знову, щойно лицарі Вечірньої Зорі забралися геть.
— …Дурепа хвостата, перцю тобі в ніс! Ну, вчудила — так вчудила!
Руда вовкулачиха злякано зіщулилася перед старшим братом, який репетував на всю свою знамениту горлянку.
— Муфта облізла! Мізків — як у землерийки!
Барон тактовно відвернувся, не бажаючи бути свідком виховного процесу. Кош був сердитий не на жарт, і Конрад його чудово розумів. Втім, у Германа така родинна нагінка ще попереду: нехай тільки отямиться!
Від Чуриха до Чуми поспішала ціла процесія. Попереду, розхлюпуючи черевиками рідку грязюку, важким підтюпцем трюхикали два близнюки-здоровані в однакових каптанах і мішкуватих штанях. Злісні некроти? Зовсім не схожі, але хто ще міг з’явитися на заклик гросмейстера? За близнюками вервечкою крокували голі люди з ношами. «Де вони так швидко зібрали стільки нош? — здивувався барон. — Чи чурихцям не вперше транспортувати поранених?»
«Не вперше. Тільки не поранених…» — зловтішно відповів внутрішній голос.
Придивившись, барон виявив, що голі рятувальники теж, м’яко кажучи… Не зовсім живі. Відкриття важко було віднести до розряду приємних; і дощ відразу здався значно холоднішим.
Підкорюючись командам, послужливі мерці снували полем бою, вкладаючи квесторів на ноші. Лю гарчав, намагався кинутися на близнюків-чаклунів чи вхопити за литку найближчого небіжчика, але вигуки Марії Форзац приборкували пса. Один із чурихської обслуги здався Конрадові навдивовижу схожим на стряпчого Фернана Терца. Барон мимоволі протер очі, але мрець кудись згинув, і фон Шмуц махнув рукою.
Цей крючкотвор скоро снитися почне…
— Ми скористаємося вашим фургоном, пане барон! Он та жінка не бажає, щоб її сина несли дрейгури.
— Фургон у вашому розпорядженні! — Конрад згадав про багаж, викинутий на вершині пагорба. — Заодно прихопимо особисті речі. Ви не виділите вантажників?
Сидячи на ґанку, Конрад згадав слухняних «вантажників» і посміхнувся. Буде про що розповісти колегам після повернення! А декому з недбайливих лікторів накажемо брати з дрейгурів приклад. Нехай чухають потилиці, поки обер-квізитор не подав начальству рапорт з проханням про впровадження досягнень некромантури…
Овал Небес виблискував над головою.
Зараз він нічим не нагадував те сіре дрантя, що сочилося дощем над стурбованими живими, пораненими, що стогнали, й працьовитими мертвими.
* * *
Після дощу раптово потеплішало.
Дурманний запах мокрих криптомерій паморочив голову. Тригранні шильця хвої, вигнуті на кшталт крихітних серпів, встеляли землю. Дикі сливи вгиналися під вагою плодів, нагадуючи вагітних жінок; під ними злякано колихалися мітелки сивого місканта. Дрібні хризантеми ховалися в заростях бузини, немов побоюючись, що пізні гості кинуться робити з них хризантемові ляльки для осіннього «фарсу Імен» або обірвуть листя на салат. Озброївшись малярною щіткою, густо змоченою в срібному молоці, місяць білив стежки, намагаючись не пропустити жодної темної смужки, змастити кожну зі старанністю, гідною кращого застосування. Іти такими світлими стежками, поступово спускаючись униз, до вологого й холодного подиху Тітікурамби, було страшнувато. Не треба мати атестата мага найвищої кваліфікації, щоб пам’ятати, куди ведуть білосніжні диво-дороги, бруковані плитками благих намірів, і що чекає на подорожніх у кінці, де холодно, тихо й дуже глибоко.
Анрі загорнулася в повстяну бурку, яких на складі кадавральні знайшлося безліч, намагалася не думати, для кого ці бурки запасалися, і розуміла, що її легенда тріщить по швах.
Квестори рано чи пізно повинні були опинитися в Чуриху. Захоплені некромантами чи приїхавши з власної волі, нидіючи в підземеллях чи зустрінуті хлібом-сіллю, у кайданах чи на волі — в кожному разі вігіла не розгубилася б. Але сутичка на перехресті й особливо раптова поява загону Конрада, плутали всі плани. Під час відправки поранених розумник-барон уникав Анрі, намагаючись не виказати їх більш близького, ніж декларувалося вголос, знайомства; Фернан Терц спритно викрутився, уникнувши зіткнення з фон Шмуцем, але…
Не варто покладати особливі надії на вічну прихильність удачі.
Грос спостережливий.
А вигляд добросердного старця, гуляки й сибарита, оманливий. Будь-якої секунди гросмейстер здатен обернутися дзьобатим вороном-гігантом або іншим лихом. Так само невідомо, на що перетвориться симпатія Ефраїма Клофелінга, щира чи вдавана, коли він дізнається, як його одурили. Із добрими намірами? Авжеж, але про цю бруківку вігіла згадувала хвилину тому. У ситуації, що склалася, Чурих виявиться поза обвинуваченнями й докорами, чистий перед законом і короною, але образливість і злопам’ятство — якості, що супроводжують великих магів частіше, ніж це пропонує клятва Аз-Зілайля…
— Бурхливий видався деньок, — озвався гросмейстер.
І додав з натяком, немов проник у саму суть побоювань Анрі:
— Клянуся мудрим Аз-Зілайлем, я знову почуваюся молодим. Сутички, несподіванки, підозри, непрохані гості, випадкові союзники… Нічні прогулянки під місяцем з прекрасною дамою. Мовчання, в якому криється безліч запитань — непоставлених, але пекучих, як перець. О, де ви, мої золоті літа?! Ви, голубонько, звісно, мучитеся здогадами: навіщо юні шибайголови опинилися в небезпечній близькості до Чуриха, підступного й жахливого? Я правий?
— Ні, ваше чорнокнижництво, — Анрі вирішила підтримати тон бесіди. Іронія дозволяла у разі провалу
