Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
«Розум людини неспроможний тримати під контролем таку трансформацію, — сумовито зітхнувши, підбив підсумок Крістобальд. — Тут можливий лише найпростіший домінант: захищати цих, губити тих… Об’єктів захисту не повинно бути надто багато, інакше домінант пливе. Якщо ситуація різко змінюється, геральдильєрос — „одержимі геральдикою“ — не здатні змінити поведінку, пристосовуючись до обставин. Кому потрібен боєць-психопат, якого навіть сигнал сурми не змусить відступити або вдарити на інший фланг? Чудовиськам місце на гербах: там вони безпечні й навіть привабливі…»
Вивчаючи біографії квесторів, Анрі з’ясувала, що Джеймс Рівердейл пройшов навчання в гомобестіарії храму Шестирукого Крі. В архівних даних промайнули уривчасті відомості про те, що дід квестора, граф ле Бреттен, значився серед близьких друзів Крістобальда Скуни. Зараз він багато років не полишає родового маєтку, його вважають відлюдьком…
Дивись, подруго.
Дивись і не відвертайся.
Граф-відлюдько, привид юнацької гордині гіпнота Скуни, на перехресті Чума дотримується найпростішої домінанти: захищає цих і губить тих.
Чи не час викликати Просперо Кольрауна?
З молодих квесторів після раптової атаки із засідки відносну боєздатність зберегли лише двоє: молоденька вовчиця, вся в крові, та командор загону, дуже схожий на Конрада замолоду. «Герман, стратег-універсал», — зметикувала вігіла, підтягуючи за хвостик додаткового елементаля, лоскочучи його нігтем і збільшуючи чіткість зображення. Зараз вовчиця, підібгавши хвоста, задкувала, скиглила від жаху перед ожилим кошмаром вовчих снів, а командор мотав головою, намагаючись списати побачене на результат контузії. Решта квесторів, поранених, вибитих із сідла, була скинута в мальовничу купу: хто зовсім нерухомий, хто ледь ворушився.
Затуляючи безпорадних молодиків, гриз дагу й злобно клекотів чарівний дідок, один погляд на якого міг довести випадкового глядача до божевілля.
На цей момент барон з товариством устигли покинути вершину пагорба, а тому не бачили головного, що відкривалося для Анрі з балкона. Рибальські човни на озері Тітікурамба причалювали до західного берега, і рибалки в чорному, з піками напереваги, готувалися взяти участь у забаві.
Вігіла закинула голову до неба й оглушливо заіржала.
Де б не ховався зараз розумник-Гіббус, віслюк повинен був почути.
SPATIUM XVIII
ПОКАЗАННЯ АНДРЕА МУСКУЛЮСА, ЛЕЙБ-МАЛЕФІКА
або
ДВАДЦЯТЬ ДНІВ ПО ТОМУ
— Де перебували ви, добродію?
— Коли вігіла Кукіль заіржала на весь Чурих, я перебував у Вежі Досліджень, у лабораторії для мирної праці за номером 36-фіс.
— Ви були сам?
— Ні. Зі мною були Наама Шавазі, близнюки Крученики, Растіньйоль і Растіньяк, а також магістр Нанус Пумпільйо, більш відомий як Фальш-Дудар.
— Чим ви займалися?
— Я перевіряв усіх присутніх на наявність прихованого поганого прикусу, здатного поза їхнім бажанням впливати на хід експериментів з оперативної умбрології.
— Продовжуйте.
— Почувши іржання, я підійшов до вікна, з якого пані Шавазі люб’язно зняла художній морок, і побачив, як віслюк вігіли Кукіль летить до балкона Вежі Вічних Покоїв.
— Вас це не здивувало?
— Анітрохи. Я знав, що віслюк вігіли — мірабіл.
— Звідки?
— Коли ми вперше зустрілися, Анрі… м-м… вігіла Кукіль була верхи.
— Ви в курсі особливих властивостей мірабілів?
— Моріс Джаррі, мій приятель — спадковий тулпаролог. Він розповідав, що три ячмінні поля, які спустошують за правильного вигодовування лошака-мірабіла, якимось чином трансформуються на рівні Найвищих Емпіреїв у єдине поле, можливе лише теоретично. Його властивості на практиці дозволяють мірабілу використати складки тріадного просторово-часового континууму, згідно з «Конвергентним динамікумом чудес» Ейзельберта Шеффена…
— Досить. Що було далі?
— Я побачив, як вігіла Кукіль скочила на віслюка і помчала вниз, до далекого перехрестя. Там ішов бій, і я подумав, що це досить пікантне видовище…
— Ви про бій?!
— Ні, я про Генрієтту. Верхи на мірабілі, з балкона Чуриха, в самому шовковому халатику на голе тіло, без пояса… Вітер бив їй в обличчя, і халат, строго між нами, більше нагадував плащ.
— Досить. Що ви побачили потім?
— Коли халат почав нагадувати плащ?
— Ні. Ми говоримо про подальший розвиток подій.
— Я побачив, як услід вершниці з балкона Вежі Таїнств, розташованого значно вище й лівіше, полетів Фрося.
— Хто?!
— Гросмейстер Ефраїм.
— Він упав з балкона?
— Ні. Він прийняв Подобу. Я вперше зустрівся з наявністю виплеканої Подоби не в мисливця на демонів, а в некроманта. Багато хто замолоду мріє про це. В принципі, тут нема нічого недоступного, але Подоба плекається багато років, на це витрачається купа сил, і більшості набридає, вривається терпець і вони полишають пусту забаву. Я сам, пригадую…
— Яку Подобу прийняв гросмейстер?
— Чорно-білий ворон з яскраво-червоним чубчиком. Дуже великий.
— Що після цього зробили ви?
— Я хотів левітувати, але пані Шавазі мене відмовила через збурення тонкої структури ніхіль-спатіуму. Тоді я й Растіньйоль Крученик навели східчастий місток-чарівничок від вікна до перехрестя: повільніший і більш трудомісткий спосіб переміщення, але нас хвилювала надійність.
— Ви пішли за вігілою Кукіль і Ефраїмом Клофелінгом?
— Так.
— Хто припинив бій на перехресті?
— Вони перестали битися самі.
— Чому?
— А ви уявіть себе на їхньому місці! З боку сумнозвісного Чуриха до вас летить гола валькірія на скаженому віслюку, за нею — рябий ворон завбільшки з корову плюс розмах крил, і, нарешті, по містку-чарівничку через сходинку скаче ставний чоловік у самому розквіті сил, з важким табуретом у руці. Я забув сказати, що прихопив з лабораторії табурет…
— Табурет? І все?
— Ще я блискав очима. Фахівці мого профілю вміють дуже переконливо блискати очима.
— Вірю. Як події розвивалися після втручання вашого обмеженого миротворчого контингенту?
— Рибалки, які виявилися прикордонною вартою Майорату, попередженою заздалегідь і залишеною в другій засідці, забрали своїх поранених і відвезли в човнах на той бік озера. Квесторів з ушкодженнями різного ступеню важкості ми доставили в Чурих. Точніше, у розташовану поруч із замком кадавральню. Загін барона фон Шмуца пішов за нами. Перед цим барон повернув палаш лицареві Шарлю Лефевру, побитому особисто його світлістю, і вибачився.
— Звідки вам відоме ім’я лицаря?
— Барон запитав, чи не родич він з корнетом Францом Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Юнак відповів ствердно.
— Рене Кугут пішов за вами в Чурих доброю волею?
— Ви про горбаня? Знесилений, він лежав неподалік від перехрестя, майже непритомний. Рибалки щосили намагалися відвезти його в Майорат, але пан Кугут не дався. Він кричав, що живим не здасться, що ніколи не повернеться до цієї… е-е… він щось таке говорив про юдоль скорботи, терни ганьби й трагічну любов. Я не особливо вслухався у його крики.
— Лицарі Зорі Вечірньої
