Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

Айзенгарт і його дружина спантеличено перезирнулися. До них не дійшов сенс навіть першої частини того, що сказав Роланд. Стрільця це не здивувало, хіба що трохи розчарувало. Справді-бо, тут було багато очевидного. Тобто якщо клепки не бракує. Але Айзенгартів, Джефордсів і Оверголсерів з Кальї теж можна було зрозуміти: коли під загрозою життя твоїх дітей, думати якось важко.

У двері постукали. Айзенгарт запросив увійти.

То був Бен Слайтмен.

— Бос, худобу загнали на ночівлю. — Він зняв окуляри й протер їх об сорочку. — Хлопці пішли ночувати в палатці Бенні. Енді йшов за ними слідом, тож усе добре. — Слайтмен глянув на Роланда. — Для печерних котів ще зарано. Але раптом такий кіт з’явиться, Енді дасть моєму хлопцеві вистрелити в нього один раз із арбалета — я йому наказав, і він відповів «Наказ записано». Якщо Бенні не влучить, Енді захистить хлопців від кота своїм тілом. Його запрограмували на захист, і ми не можемо цього змінити, але якщо кіт не відступиться…

— Енді розірве його на шматки, — з якоюсь похмурою втіхою закінчив Айзенгарт.

— Він настільки спритний? — поцікавився Роланд.

— Збіса, — підтвердив Слайтмен. — А не схожий на такого, ге? Весь такий високий і незграбний. Але коли хоче, він може рухатись, як блискавка, намащена жиром. Швидше за будь-якого печерного кота. Мабуть, тому, що він працює на антиномній енергії.

— Цілком вірогідно, — з відсутнім виглядом промовив Роланд.

— Ближче до суті, — сказав Айзенгарт. — Бене, як ти думаєш, чому Енді не хоче говорити про Вовків?

— Його запрограмували…

— Так, але перед тим, як ти прийшов, Роланд звернув нашу увагу — та ми й самі давно мали б про це здогадатися, — що його зробили Древні, а потім вони вимерли чи переселилися… і задовго до того, як з’явилися Вовки… тямиш, про що я?

Слайтмен-старший кивнув і знову надягнув окуляри.

— А ви не думали, що у давні часи, мабуть, теж були якісь Вовки? Настільки подібні до наших, що Енді їх не розрізняє. Це все, що спадає мені на думку.

«Невже?» — подумав Роланд.

Він розгорнув карту двійнят Тейвері й показав на сухе річище на північному сході від містечка, постукавши по ньому пальцем. Воно звивався серед пагорбів і обривалося в одній зі старих гранатових копалень Кальї, а точніше — у шахті, що заглиблювалася в пагорб на тридцять футів і далі не йшла. Це місце не надто скидалося на Каньйон Петлі в Меджисі (принаймні тонкоходу там не було), але одна подібність все-таки впадала в око: і каньйон, і ця шахта були глухими кутами. А людина завжди прагне скористатися вдруге з того, що вже раз їй прислужилося. Була якась закономірність у тому, що Роланд обрав цю глуху шахту для засідки на Вовків. Едді, Сюзанна, Айзенгарти, а тепер і Айзенгартів бригадир побачили в цьому сенс. Сейрі Адамс і Розаліта Муньйос теж побачать. І Старий. Він повідомить про цю частину плану іншим, і всі зрозуміють, що це чудовий план.

А що, як він не все їм розповів? Якщо якась частка цього була неправдою?

А якщо Вовки відчують брехню й збагнуть, що це обман?

Добре буде, чи не так? Добре, якщо вони рвонуть у правильному напрямку, але з неправильної причини?

Так, але зрештою мені доведеться відкрити комусь усю правду. Кому?

Не Сюзанні, тому що Сюзанна знову стала двома жінками, а другій він не довіряв.

Не Едді, бо Едді міг пробовкатися Сюзанні, й тоді Мія буде в курсі.

І не Джейкові, бо Джейк надто зблизився з Бенні Слайтменом.

Він знову міг покладатися лише на себе, і цей стан ще ніколи не здавався йому таким самотнім.

— Дивіться, — сказав він, показуючи на струмок. — Ось місце, на яке я раджу звернути увагу, Слайтмене. Туди легко потрапити, та нелегко вибратися. Що, як ми зберемо всіх дітей певного віку й сховаємо їх у цій маленькій шахті?

Він побачив, як у Слайтменових очах з’явився проблиск розуміння. І не лише розуміння. Надії.

— Якщо ми сховаємо дітей, вони все одно знатимуть, де вони. Як людожери в казці.

— Мені казали. Я пропоную цим скористатися.

— Тобто використати їх як наживку. Стрільцю, це жорстоко.

Роланд, не маючи жодного наміру ховати дітей Кальї в покинутій гранатовій копальні (чи навіть десь поблизу), кивнув.

— Світ жорстокий, Айзенгарте.

— Атож, — похмуро відповів Айзенгарт. І торкнувся карти. — Задум непоганий. Еге ж, непоганий… якби вдалося заманити туди всіх Вовків.

«Мені знадобиться допомога, щоб сховати дітей там, де я вирішу їх сховати, — подумав Роланд. — Повинні бути люди, які знатимуть, куди йти і що робити. Повинен бути план. Але ще рано. Поки що я можу продовжувати свою гру. Це як замки. Тому що хтось зачаївся».

Чи пізнав він це розумом? Ні.

Чи відчув нюхом? Еге ж, відчув.

«Уже двадцять чотири, — подумав Роланд. — Двадцять чотири дні до Вовків».

Цілком достатньо.

Розділ VI

ДІДОВА РОЗПОВІДЬ

ОДИН

Едді, міський хлопчина до останньої волосини, сам був шокований від того, як сильно йому сподобався будинок Джефордсів на Річковому Шляху. «Я міг би жити в такому домі, — подумав він. — Мені було б тут добре».

Дім був довгий, збудований з колод, із законопаченими від зимових вітрів щілинами. Одна стіна мала вікна, що виходили на довгий пологий пагорб, який спускався до рисових полів і річки. З іншого боку, на задньому дворі, стояла комора і розкинулося земляне подвір’я, причепурене клумбами, на яких росли квіти й трава. Ліворуч від заднього ґанку був доволі екзотичний городик. Половина його заросла жовтою травою, що звалася мадригалом. (Тіан плекав надію вирощувати її наступного року у великих кількостях.)

Сюзанна поцікавилася в Залії, як вона примудряється стримувати курей, і жінка сумовито засміялася, здмухнувши гривку з чола.

— Насилу, — відповіла вона. — І все-таки мадригал росте, а де щось росте, там завжди є надія.

Найбільше Едді подобалося, що все тут було якимось злагодженим і створювало атмосферу домівки. Сказати, що саме зароджувало таке відчуття, він не міг, бо то було не щось окреме, а…

Так, є одне, і це не сільська хата, не город, не кури, що вештаються подвір’ям, і не квіткові клумби.

То були діти. Спершу Едді трохи сторопів, уздрівши кількість дітей, виставлених на їхній із Сюзанною огляд, наче взвід солдатів перед заїжджим генералом. Божечку, на перший погляд їх було стільки, що цілком вистачило б на взвод… чи бодай на