Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Проте нуменорцям тривалий час видавалося, ніби вони процвітають і якщо й не стали щасливішими, то принаймні зміцніли, а багатії надбали ще більше багатства. Бо з допомогою Саурона та його порад вони примножили статки, винайшли механізми і будували щоразу більші кораблі. Тепер, вельможні та добре озброєні, припливали до Середзем’я вже не як підношувачі дарів і навіть не як правителі, а як нещадні завойовники. Дунедайни цькували людей Середзем’я, відбирали їхнє майно, а самих їх перетворювали на рабів, котрих чимало по-звірячому вбили на своїх вівтарях. Люди боялися їх, позаяк у власних фортецях ті вибудовували тогочасні храми та гробниці, тож спогад про добрих прадавніх королів щез зі світу, затьмарений багатьма жахливими переказами.
Так Ар-Фаразон, Король Зоряної Землі, перетворився на наймогутнішого тирана, котрий лише жив у світі з часів владарювання Морґота, хоча насправді з-поза його престолу всім правував Саурон. Минали роки, а тим часом дні Короля танули, він відчув наближення тіні смерті, тож його охопили страх і гнів. І настала та година, до якої Саурон давно готувався і якої довго чекав. Він звернувся до Короля, кажучи, що сила його нині така велика, що він міг би подумати про те, щоби підкорити все своїй волі й не дослухатися ні до чиїх наказів чи заборон.
Саурон мовив:
— Валари посіли ту землю, де немає смерті, й збрехали тобі щодо цього, приховавши її якомога надійніше, бо в пожадливості своїй боялися, щоби Королі Людей не вибороли в них безсмертного краю та не правували там замість них. І хоча, без сумніву, дар нескінченного життя призначено не всім, а тільки достойникам, людям могутнім, гордим, із величним родоводом, але вельми несправедливо приховувати цей справедливо належний йому дар від Короля Королів, Ар-Фаразона, наймогутнішого з-поміж синів Землі, з котрим годен, а може — й ні, зрівнятися хіба що сам Манве. А втім, великі королі не терплять відмов, а самі беруть те, що їм належить.
Тоді Ар-Фаразон, утративши глузд і перебуваючи в тіні смерті, бо життя його добігало кінця, прислухався до Саурона і почав виношувати в серці думу, як би то розв’язати війну з валарами. Довго він мислив про це, не висловлюючись уголос, а все ж задум його не вдалося приховати від усіх. Аманділ, довідавшись про наміри Короля, збентежився та неабияк перелякався, він-бо знав, що люди не спроможні здолати валарів у війні, й коли не зупинити цю війну, то світ буде знищено. Тому він покликав сина свого Еленділа і сказав йому:
— Чорні ці дні, і для людей немає надії, бо Вірних аж надто мало. Тож я задумав скористатися тим, чим праотець наш Еаренділ скористався в давнину: поплисти на Захід — є заборона чи нема її — та побесідувати з валарами, навіть із самим Манве, якщо вдасться, і благати їх про допомогу, доки ще не все втрачено.
— Виходить, ти хочеш зрадити Короля? — мовив Еленділ. — Ти ж бо добре знаєш, які звинувачення нам висувають, називаючи запроданцями та шпигунами, і що дотепер вони були неправдиві.
— Якщо мені спало на думку, що Манве потребує такого гінця, — відповів Аманділ, — то я зраджу Короля. Бо є лиш одна відданість, од якої серцю людини не гоже відступатися за жодних обставин. Милосердя до людей і позбавлення від Саурона Обманника проситиму я, адже бодай кілька нас таки залишилося вірними. Що ж до Заборони, то я особисто зазнаю покарання за її порушення, щоби тільки цілий мій народ не стягнув на себе провину.
— А що ж, батьку, гадаєш, спіткає тих із твого дому, хто залишиться тут, коли про вчинок твій стане відомо?
— Про нього не повинно стати відомо, — сказав Аманділ. — Я потайки приготуюся до від’їзду й відпливу на схід, куди човни з наших гаваней відпливають щодня. А потому, щойно дозволять вітер і провидіння, попливу у зворотний бік, через південь або північ, знову на захід, і шукатиму те, що прагну знайти. Тобі ж, сину мій, і твоїм людям я раджу приготувати інші човни і поскладати на них усі ті речі, з якими ваші серця розлучитися не спроможні, а коли човни будуть готові, ти повинен розміститись у гавані Роменна і про людське око вдати, ніби маєш намір, коли настане слушний час, відплисти вслід за мною на схід. Аманділа наш коронований родич уже не цінує так високо, як колись, тож і не тужитиме довго, коли ми вирішимо поїхати геть, на деякий час чи й назавжди. Та нехай не знає, що ти хочеш узяти багато людей, бо це його стривожить через війну, що її він тепер замишляє і для якої йому потрібно буде якомога більше військової сили. Розшукай Вірних, котрі достеменно залишилися відданими, і нехай вони потайки приєднаються до тебе, коли схочуть плисти з тобою і брати участь у твоєму задумі.
— І що ж то за задум? — запитав Еленділ.
— Не втручатись у війну і спостерігати, — відказав Аманділ. — Доки я не повернуся, понад те нічого сказати не можу. Та найімовірніше, що ви тікатимете з Зоряної Землі без провідної зорі, бо земля ця осквернена. Тоді ви втратите все, що любили, і ще за життя пізнаєте смак смерті, шукаючи деінде сторони, до якої би пристати у вигнанні. На сході чи на заході — те єдиним валарам відомо.
Відтак Аманділ попрощався з усіма домочадцями, немовби той, хто збирається помирати.
— Бо, — мовив він, — цілком може статися так, що вже ніколи мене не побачите і що я не подам вам такого знаку, як подав колись давно Еаренділ. Але будьте завжди напоготові, бо кінець знаного нами світу вже не за горами.
Кажуть, що Аманділ вирушив у плавання поночі на малому суденці, і спершу він плинув на схід, а потому розвернувся і подався на захід. Він узяв із собою трьох служників, дорогих його серцю, й ніколи вже в цьому світі не подали вони про себе вісті ні словом, ані
