Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
Я мав питання, але не відчував можливість поставити їх. Ми йшли вниз коридором, який було прокладено всередині гори; вздовж стін висіли слабкі освітлювачі. Наше дихання створювало хмаринки, але в міру того, як ми спускалися, теплішало, і по моїй шкірі почали текти струмочки поту. Десь унизу лунали голоси, вони відбивалися від твердих округлих стін; назустріч пройшли троє чоловіків, які штовхали пусті санчата. Вони голосно розмовляли, але з наближенням Вінсента замовкнули й не відновляли свою бесіду, доки ми не відійшли від них далеко. Тепер мені вже було чутно слабке шипіння вентиляції, а тепло набрало неприродної механічної якості; його було забагато, як для комфорту людини, до того ж тут було дуже вогко. Людей ставало більше, це були чоловіки та жінки різного віку, і було таке враження, що всі вони впізнають Вінсента й відвертаються. Були й малопомітні охоронці — чоловіки в товстих пальтах, з пістолетами під пахвами та з кийками на стегнах.
— Де ми? — зрештою спитав я, коли гомін голосів став достатньо гучним, щоб замаскувати мовчання, яке я міг отримати у відповідь.
— Ти розумієш квантову фізику? — жваво спитав він, коли ми повернули за ріг і зупинилися перед герметичними броньованими дверима, які треба було відчиняти.
— Не кажи дурниць; ти знаєш, що не розумію.
Він терпляче зітхнув і нахилився, проходячи під дверима, які ще не повністю піднялися, до ще теплішої печери.
— Що ж, тоді я пояснюватиму якомога простіше. Припустімо, що ти розглядаєш водоспад і питаєш себе: як він утворився? Ти приходиш до висновку, що вода текла вниз і точила камінь. У верхній частині водоспаду каміння було тверде й не розмивалося, але нижче нього порода була м'якіша й сточилася потоком води, що тік по ній. Зробивши цей дедуктивний хід, ти далі приходиш до висновку, що вода завжди тече вниз, що вона призводить до ерозії, і що тертя змінює енергію, а енергія змінює речовину, і так далі. Поки що зрозуміло?
— Начебто, так.
Чи не сумував він тоді за мною? Чи не сумував за тим Гаррі Оґастом, з яким дискутував у Кембриджі, який обзивав його ідеї дурницями? Думаю, є ймовірність, що сумував.
Сам винен, Вінсенте, що вбив мене.
Двічі.
— Що ж, зробімо ще один крок. Припустімо, що ти береш один атом Всесвіту й ретельно його вивчаєш. Ти з’ясовуєш, що цей атом зроблений з протонів, нейтронів і електронів, а з цього починаєш припускати, що протон мусить мати позитивний заряд, а електрон — від'ємний, і вони притягуються один до одного, і ти кажеш, що нейтрон зв'язується з протоном, і що для того, щоб усі вони не стиснулися в одну точку, потрібна інша сила, що компенсуватиме їхнє тяжіння одне до одного, а з цього ти екстраполюєш… — він замовкнув, шукаючи потрібне слово.
— Так?
— Все, — дуже тихо сказав він, втупивши очі в якусь точку. — Ти можеш екстраполювати… все. З єдиного атома, з єдиної точки в часі та просторі, можна дослідити фундаментальну структуру Всесвіту й виключно математично зробити висновок про все, що було, про все, що є, і про все, що має бути. Все.
Відчинилися ще одні двері. Приміщення за ними було навіть теплішим за попереднє, вентилятори шалено намагалися його охолодити, і там стояло воно: висотою в сім поверхів, огорнуте до самої верхівки риштуванням, по якому сновигали сотні чоловіків і жінок. Повітря смакувало електрикою, пахнуло електрикою, шум був майже оглушливий. Вінсент дав мені вимірювач дози радіації — набагато складніший, ніж ті, які я носив на базі «Пєтрок-112» через двадцять років від тепер, приблизно двісті років тому. Перекрикуючи гудіння, він сказав:
— Це квантове дзеркало!
Я подивився, і воно було красиве.
Квантове дзеркало.
Зазирни в нього занадто глибоко, і звідти на тебе подивиться Бог.
І воно було вже майже завершене.
Розділ 80
Моє третє життя.
Я вже казав тобі, що якийсь час тинявся світом як монах, жрець, учений, теолог — називай того мене як хочеш, хоч ідіотом у пошуку відповідей. Я вже розповідав про свою зустріч із Шеном, китайським шпигуном, який шанобливо висловив сподівання, що я не маю за мету повалення комуністичного уряду. Я розповів, як мене побили в Ізраїлі, як мене зневажали в Єгипті, як я знаходив віру й знов її губив, наче шкарпетки.
Але я не розповів тобі про Мадам Патна.
Вона була індійським містиком; вона була однією з перших, хто зрозумів, що найбільш доходний спосіб просвітлення — поширювати своє просвітлення серед представників західної цивілізації, які ще не мали нагоди виплекати в собі цинізм. Упродовж якогось часу я був одним з таких людей: сидів біля її ніг, наспівуючи якесь безглуздя, і до певного часу був щиро переконаний (а в тому житті я щиро вірив у багато речей), що ця огрядна привітна жінка дійсно пропонує мені шлях до просвітлення. Після кількох місяців роботи на її просторих плантаціях задарма (я вважав це важливою частиною зближення з природою та з самим собою) мене нагородили рідкісною можливістю поговорити з нею особисто. Схрестивши ноги, я сів на підлозі перед шановною пані й майже тремтів від очікування чогось приголомшливого.
Дуже довго вона мовчала, занурившись у медитацію, а ми, її послідовники, дуже давно навчилися, що ці довгі значущі паузи не треба перебивати питаннями. Зрештою вона підвела голову, подивилася прямісінько крізь мене й оголосила:
— Ти — божественна істота.
Для нашого храму така заява не була чимось несподіваним.
— Ти — творіння світла. Твоя душа — пісня, твої думки — краса. В тобі немає нічого недосконалого. Ти є собою. Ти є Всесвітом.
Якби ці слова промовлялися у великому приміщенні хором, вони би сильно вразили. Але цього разу, коли їх промовляла з придихом єдина жінка, мене вразило радше те, наскільки суперечливими є ці тези.
— А як щодо Бога? — спитав я.
Це питання, схоже, здалося Мадам Патма дещо недоречним, але замість того, щоб проігнорувати його й розчарувати цим палкого послідовника,
