Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
— Біжи! — крикнув я Вінсентові, і він побіг — хитко й спантеличено. Я проповз під герметичними дверима раніше, ніж вони зачинилися, поповз у темряву коридору далі, здолав три кроки й відчув, що світ позаду мене вибухнув.
* * *
Видіння порятунку.
Глибоко в моїй шкірі був метал.
У животі — каміння.
У роті — бруд.
На рятівниках були свинцеві костюми, і перед тим, як витягти мене з задимленого напівзруйнованого коридору, вони півгодини поливали мене зі шлангу. Вода дуже довго стікала червона, лише згодом стала прозорою.
Темрява.
Анестезіолог спитав мене, чи маю я якісь алергії.
Я спробував відповісти, але моя опухла щелепа була наче свинцева.
Я не знаю, який був сенс мене питати, і чи питали вони ще щось.
Вінсент біля мого ліжка; голова понурена.
Медсестра міняє крапельниці.
З якості повітря я розумів, що я вже не в печері.
Я бачив денне світло, і воно було прекрасне.
Вінсент сидів у кріслі біля мого ліжка, до його руки була приєднана крапельниця, крові на ньому не було видно; він спав. Чи відходив він від мене? Навряд чи.
Я прокидаюсь і відчуваю нудоту:
— Води!
Вінсент відразу біля мене:
— Гаррі? — губи в нього потріскалися, шкіра бліда. — Гаррі, ти мене чуєш?
— Вінсенте?
— Ти знаєш, де ти?
Питаючи мене, він ретельно перевіряє показання приєднаних до мене приладів. Як і більшість уроборів, він здобув якусь медичну освіту. Показання приладів погані, але цей Гаррі Оґаст не мусить розуміти це.
— У шпиталі? — припустив я.
— Правильно… Це добре. Знаєш, який сьогодні день?
— Ні.
— Ти спав два дні. Був нещасний випадок. Ти пам'ятаєш це?
— Кван… тове дзеркало, — прошипів я. — Що трапилося?
— Ти врятував мені життя, — тихо відповів він. — Ти витяг мене з приміщення, сказав мені бігти й зачинив двері. Ти врятував багато людей.
— О. Добре, — я спробував підвести голову й відчув сильний біль у спині. — Що трапилося зі мною?
— Тебе зачепило вибухом. Якби я був ближче, мене б… але майже все дісталося тобі. Ти досі цілий, що дивовижно, але є… дещо, що лікар хоче обговорити з тобою.
— Радіація, — просичав я.
— Там було… багато радіації. Не знаю, як вона… Але тепер це неважливо.
Неважливо? Це щось нове.
— З тобою все добре? — спитав я, знаючи відповідь.
— Усе гаразд.
— Ти наче зблід.
— Я… я теж отримав дозу радіації, але ти… Ти врятував мене, Гаррі, — він казав це знов і знов, в його голосі було спантеличення. — За це жодного «дякую» не вистачить.
— Як щодо збільшення зарплатні?
Короткий сміх:
— Не нахабній.
— Я маю померти? — спитав я. Він не відповів відразу, і я кивнув: — Зрозуміло. Скільки часу?
— Гаррі…
— Скільки часу?
— Променева хвороба… це погано.
— Ніколи не бачив себе лисим, — визнав я. — А ти?.. Ти теж?..
— Я ще чекаю на результати.
Ні, це неправда, Вінсенте.
— Сподіваюсь… Сподіваюсь, що з тобою все добре.
— Ти врятував мене, — повторив він. — Це все, що має значення.
* * *
Променева хвороба.
Це погано.
Найгіршу її частину ти відчуватимеш, коли читатимеш це. Волосся в тебе вже давно не буде, нудота майже мине, натомість болітимуть набряклі суглоби, внутрішні органи відмовлятимуться працювати й наповнюватимуть твій організм токсинами. Шкіра покриється огидними ранами, які твоє тіло буде неспроможне загоїти, а згодом ти почнеш тонути в рідинах власного тіла через те, що відмовлятимуться працювати твої легені. Я знаю це, бо саме зараз це відбувається в моєму тілі, коли я пишу це тобі, Вінсенте, мою останню волю й заповіт. Тобі залишилося жити не більше кількох днів. Мені — кілька годин.
* * *
— Залишся зі мною, — сказав я.
Вінсент залишився.
Через якийсь час медсестри поставили для нього ще одне ліжко. Коли він ліг, я нічого не сказав про крапельниці, які вони поставили йому, але він побачив мій погляд і посміхнувся:
— Про всяк випадок.
— Вінсенте Ренкіс, ви брехун.
— Мені дуже прикро, що ви такої думки, Гаррі Оґаст.
Нудота в певному сенсі була гірша за біль. Біль можна залити медикаментами, але нудоту не зупиняють навіть найкращі опіати. Я лежав у ліжку й намагався не плакати, доки нарешті, о третій ночі, не перевернувся на бік і не блюванув у відро, що стояло на підлозі, а потім тремтів, схлипував, тримався за живіт і хапав ротом повітря.
Вінсент відразу зліз зі свого ліжка, підійшов до мене; не звертаючи жодної уваги на відро з блювотинням, він поклав руки мені на плечі й сказав:
— Що я можу зробити?
Я залишався лежати згорнутим, притискав коліна до грудей. Ця поза здавалася мені найменш неприємною. По моєму підборіддю стікала блювота. Вінсент взяв серветку та склянку води й витер мені обличчя.
— Що я можу зробити? — наполегливо повторив він.
— Побудь зі мною, — повторив я.
— Авжеж. Завжди.
Наступного дня нудота прийшла й до нього. Він добре приховував це, потайки виходив з палати й блював у туалеті, але мені, щоб зрозуміти це, не були потрібні дев'ятсот років досвіду. Вночі його теж охопив біль, і цього разу я зліз зі свого ліжка, щоб тримати його, коли він блював у відро на підлозі.
— Зі мною все гаразд, — промовив він між нападами. — Усе буде добре.
— Бачиш? — пробурмотів я. — Я ж казав, що ти брехун.
— Гаррі, — хрипким голосом сказав він, — я хочу дещо тобі сказати.
— Хочеш вибачитися за те, що брехав?
— Так, — не знаю, чи плакав він, чи сміявся, коли казав це слово. — Пробач мені. Мені дуже шкода.
— Усе добре, — зітхнув я. — Я розумію, чому ти зробив це.
Рани, що з'являлися на моїй шкірі, не стільки боліли, скільки свербіли. Плоть повільно розривалася, шкіра сповзала. Вінсент досі страждав від нудоти, але коли моє тіло почало розвалюватися й біль знову став сильнішим, я закричав, благаючи про втіху та морфій. Знеболювальні засоби дали нам обом; напевно, медики вважали неввічливим колоти їх лише одному пацієнтові, тим більше не тому, який заплатив за цей покращений медичний догляд. Того вечора Вінсент
