Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

— А де вони працюють?

— У Швейцарії.

— Ти завтра летиш до Швейцарії?

— Взагалі-то, вже сьогодні, у другій половині дня, — відповів він. — Я ж посилав тобі службову записку.

— За останні два роки ти мені жодної службової записки не прислав, — м'яко зауважив я. — Ти просто робиш щось і розраховуєш на те, що я підлаштуюся.

— І у нас усе чудово виходить, так? — сказав він. — Просто блискуче.

— Що там, у Швейцарії?

— О, вони працюють над чимось із важкою водою, частинками, та іншим. Ти же знаєш, я в такі деталі не заглиблююся.

Авжеж я знаю, що він у такі деталі не заглиблюється — він не пошкодував часу на те, щоб показати, як мало він заглиблюється в такі деталі, але зараз я надзвичайно зацікавився, бо Швейцарія була для мене сподіванням на Святий Ґрааль, на секрет, який було приховано від мене попри те, що я планував кожну деталь Вінсентового життя від ранку до ночі. Я помічав дірки у Вінсентовому розкладі, багато тижнів були помічені як «відпочинок», «сімейні справи» або «весілля» — і багатенько ж їх було, тих весіль — але оскільки від мене ніколи не вимагалося займатися підготовкою цих подорожей, я ніколи не знав усі деталі. І тепер я подумав: чи не до Швейцарії він тоді подорожував, до її важкої води, частинок та іншого? Чи не там була та чорна діра, в яку Вінсент переправляв стільки своїх грошей, коли думав, що я не бачу?

— Нема в мене настрою їхати сьогодні до Швейцарії.

Я брехав так добре, що міг не прислухатися до своїх слів. Так добре обманював і піддавався обману, що вже знав, якою буде відповідь Вінсента.

— Поїдьмо, Гаррі! Я знаю, що ти нічого зараз не робиш.

— У мене можуть бути плани щодо красивої молодої пані, яку цікавлять мої розповіді про великі фінанси та брудні бари.

— З суто теоретичної точки зору — можуть. У тебе може бути що завгодно — приміром, герпес — але факти, Гаррі, при цьому такі: планів у тебе немає, тож досить тягти Сірка за хвіст, бери свій капелюх.

Я припинив тягнути Сірка за хвіст, взяв свій капелюх і сподівався, що він помітив, як мене роздратувала необхідність зробити це.

* * *

Швейцарія. Найбільше ця країна подобається мені у віці від п'ятдесяти двох до сімдесяти одного років. Коли я молодший, чисте повітря, здоровий спосіб життя, стримані манери та дещо прісна кухня мене не приваблюють. Коли я старший, усі ці речі починають пригнічувати своїм контрастом проти мого старого тіла та неминучої смерті. Але від п'ятдесяти двох до сімдесяти одного, особливо якщо я почуваюся здоровішим, ніж зазвичай, Швейцарія — чудове місце для пенсії, бо там є вдосталь підбадьорливих вітрів, прозорих озер, і чудових краєвидів, під якими, між якими та (дуже рідко) над якими можна гуляти.

В аеропорті на нас чекав автомобіль.

— Ти сам його замовив?

— Гаррі, я здатний дещо в цьому світі й без тебе зробити.

— Так, авжеж, — відповів я. — Принаймні, з теоретичної точки зору.

Він одночасно скривився й посміхнувся, а потім сів на сидіння водія.

* * *

Ми поїхали вгору, потім по дузі, потім ще трохи вгору, потім знову по дузі, а потім, на мій превеликий жаль, довго вниз і знову вгору. Навігація на вузьких дорогах, що звиваються поміж гір, завжди засмучує мене. Зрештою ми почали підійматися вище, ніж підіймалися раніше, доки з дерев не лишилися самі лише сосни з гострими голками, а в світлі фар не почав виблискувати іній. Я подивився вниз, уздовж урвища, на засипані вогниками долини, потім вверх, на сповнене зірок небо й незадоволено бовкнув:

— Чорти забирай, куди ми їдемо? Мій одяг не годиться для лиж.

— Побачиш! Дідько, знав би я, що ти так багато скаржитемешся, я б тебе в аеропорті залишив.

Була вже майже перша година ночі, коли ми доїхали до місця призначення — шале з косим дерев'яним дахом і великими скляними вікнами, за якими було світло. Снігу на землі не було, але під ногами тріщав іній, а з рота виходили хмаринки пари. Коли Вінсент зачиняв двері машини, якась жінка помахала нам з балкона шале, а потім зникла — пішла зустрічати нас. Звичним кроком Вінсент швидко пішов вузькою брукованою доріжкою до бокових дверей, які виявилися не запертими, і жестом покликав мене за собою.

Всередині було напрочуд тепло, пахнуло димом відкритого вогню. На вершині сходів з'явилася та жінка, вона сяяла від радості:

— Пане Ренкіс! Я дуже рада знову вас бачити!

Вона обійняла його, він обійняв її, і я на мить спитав себе, чи не було в їхніх стосунках щось більше за просту приязнь? А потім:

— А ви, певно, Гаррі? Дуже приємно, дуже приємно!

Акцент у неї був швейцарсько-німецький, на вигляд їй було тридцять років. Жінка провела нас до вітальні, в якій дійсно ревіло за решіткою потужне полум'я. Вона пригостила нас холодним м'ясом, гарячою картоплею та теплим вином. Я був надто втомлений, щоби про щось питати, тож коли Вінсент зрештою плеснув долонями по колінах і сказав: «Ну що ж! Завтра багато справ!», я лише для виду щось буркнув і відразу пішов спати.

* * *

Моє пробудження наступного ранку було раптовим.

Він стояв біля бильця мого ліжка, вже вдягнений, щоб іти з дому, і просто дивився на мене.

Не знаю, як довго він стояв і дивився. З його рукавів звисали рукавички — вони були пришиті до довгого шнурка, як матері пришивають рукавички своїм дітям, але штани та черевики були абсолютно сухі, жодного сліду перебування надворі. Він довго дивився на мене, а потім я підвівся в ліжку й спитав його, затинаючись:

— Вінсенте? Що т-трап-пилося?

На мить мені здалося, що він скаже дещо інше.

Але він похитав головою, побрів до дверей і відповів, не дивлячись на мене:

— Час прокидатися, Гаррі. Сьогодні буде дуже насичений день.

Я встав і вирішив не витрачати час на душ.

За межами будинку все було блакитно-сіре, вкрите слабким інієм. Повітря щипало шкіру, обіцяючи сніг. Ми знову сіли в маленьке Вінсентове авто, жінка помахала нам рукою, і ми знову поїхали: поміж рідкими соснами та скелями, ввімкнувши обігрівач на повну потужність; жоден з нас нічого не казав.

Їхали ми недовго. Не минуло й десяти хвилин, як Вінсент різко повернув праворуч і спрямував машину до, як мені здалося, входу до шахти. Короткий тунель вивів нас на бетонну парковку,