Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Я саботував квантове дзеркало, чудово розуміючи, що всього цього — десяткової коми, ізотопу, борового стрижня — буде достатньо. Я поверну твоє дослідження на п'ятдесят років назад, і ти навіть не глянеш на мене, навіть не підозрюватимеш, що це зробив я.

* * *

Випробування було призначено на літній день. Втім, у сирості печер пори року були майже не важливі. У повітрі відчувалося хвилювання. До мого кабінету зайшов Вінсент, його обличчя почервоніло після звичної пробіжки по базі; певно, це була свого роду заміна тим морозним прогулянкам на відкритому повітрі, в які він мене брав у Пєтроку-112.

— Ти йдеш? — наполягав він.

Я обережно поклав ручку, склав долоні, подивився йому в очі й сказав:

— Вінсенте, я дуже радий, що ти радий, але ж ти чудово знаєш, що в мене в їдальні п'ятдесят бляшанок простроченого тунця та дуже пристрасний, я б навіть сказав розлючений лист зі скаргою, який я саме зараз пишу, і хоч мені не хочеться вихвалятися, це такий шедевр епічної прози, який рибна промисловість ще ніколи не бачила, а ти зараз схожий на того чоловіка з Порлока[8].

Він гучно випустив повітря з-поміж губ, наче розлючена косатка.

— Гаррі, я в жодному разі не хочу применшити значення твоєї праці, але зважаючи на те, що сьогоднішня перевірка може стати початком революції самої природи буття людиною, я певний, що ти зрозумієш, що покарання рибної промисловості дещо поступається цьому своєю значущістю. Бери свої речі й пішли зі мною!

— Вінсенте…

— Ходімо!

Він потягнув мене за лікоть. Я буркнув, взяв свій значок для вимірювання радіації, і Вінсент потягнув мене в коридор. Поки ми йшли вниз, в глибини гори, я протестував щодо несвіжого тунця, гнилого салату й коштів на забезпечення цієї бази електроенергією, а він лише вигукував:

— Гаррі! Майбутнє нашого виду, розуміння Всесвіту — забудь про салат!

Внизу, біля квантового дзеркала, на оглядовій галереї зібралося близька тридцяти науковців, які дивилися на свого величного монстра. Він виріс, став схожий на велику потворну ракету, до якої щось добавили, а щось прибрали; витки кабелів і виблиск внутрішніх поверхонь; жар, пара, тиск і тисячі вимірювальних приладів, підключених до комп'ютерів, що випереджали свій час на п'ятдесят років. Я був єдиним не-науковцем у цьому приміщенні, але коли підлогу навколо квантового дзеркала розчистили, Вінсент витягнув мене вперед і вигукнув:

— Ці ідіоти не змогли б рахувати свої числа, якщо б ти не годував їх і не підтирав їхні кляті дупи! Ходімо! Ти заслужив на те, щоб побачити це.

Напевно, дійсно заслужив, зважаючи на те, що саме мої непомітні зміни в документах майже обов'язково призведуть до катастрофічного фіаско цього експерименту.

Тричі пролунала сирена-попередження, яка вимагала, щоб весь персонал негайно залишив територію навколо машини. А потім найбільш незворушний науковець, якого вони змогли знайти, почав зворотній відлік, генератори заревли й ожили, і десяток облич дивився на дані, що почали надходити. Вінсент майже підстрибував біля мене, його рука ненадовго стиснула мою, але потім він згадав, що це не по-чоловічому, прибрав руку й почав натомість покусувати пальці. Я склав руки на грудях і скептично дивився на те, як живлення пристрою зростало до максимуму, а всередині його глибин жахливо точні й зловісно розумні зразки викрадених з майбутнього технологій, оберталися, оберталися, оберталися, вирівнювалися, розкривалися, втягували в себе енергію, випльовували її, і…

— Сер?

Це питання видав один з техніків, що сиділи перед екранами комп'ютерів. Питання було емоційне, а не логічне. З точки зору логіки той, хто поставив це питання, чудово розумів дані на своєму екрані, але потребував емоційної підтримки. Вінсент відразу відчув це, різко обернувся до нещасливого техніка, а цієї миті ще хтось підвівся й гаркнув:

— Вимкніть!

Їм не треба було казати ще щось, вони не хотіли казати ще щось, чиясь рука миттєво вдарила по кнопці аварійного вимкнення, і в приміщенні квантового дзеркала стало темно. Погасло світло й на оглядовій галереї, раптову чорноту прорізали лише сіре світіння екранів і м'яка блакить аварійних освітлювачів у підлозі. Обернувшись, я побачив Вінсента: шкіра як у привида, вени на шиї пульсують занадто швидко, очі великі, рот трохи розкритий; спочатку він подивився на людей у приміщенні, а потім повільно та невблаганно перевів погляд на квантове дзеркало.

Квантове дзеркало, як і решта печери, мало бути в темряві, але ми бачили, як зсередини нього зростає оранжеве сяйво, як щось рожево-червоне поширюється по металевих швах, і затьмарити це світло мав шанс лише чорний дим, що починав виходити зсередини. Я чув, як крихітні металеві деталі шиплять під тиском, починають вищати, а глянувши мигцем на датчик радіації я — певно, єдиний з присутніх — помітив, що він починає чорніти.

— Припиніть, — прошепотів Вінсент, голос якого був єдиним, що можна було почути, крім гулу машини. — Припиніть, — прошепотів він ще раз, звертаючись ні до кого, ніби хтось міг щось зробити. — Припиніть.

Світло, що випромінювалося машиною — світло горіння, світло розплавлених деталей — швидко стало сильнішим за сяйво аварійних освітлювачів. Я оглянув приміщення та цих заціпенілих кроликів, побачив їхній жах, і з холоднокровністю людини, яка проводить свої дні за розрахунком кількості потрібного для функціонування закладу туалетного паперу, гримнув:

— Радіація! Усім на вихід!

Слова «радіація» було цілком достатньо, і люди ринулися до дверей. Криків не було, бо для крику потрібні сили, які тепер було повністю зосереджено на тому, щоб забратися якомога далі від потоку гамма-променів, який занурив оглядову галерею в цілковите мовчання. Глянувши на Вінсента, я побачив, що значок на його сорочці теж став чорний, наче смола, тож я схопив його за рукав і просичав:

— Нам треба йти!

Він не ворухнувся.

Його очі були прикуті до квантового дзеркала, в них віддзеркалювався жар, що виривався назовні. Я чув дзвін металу й розумів, що буде далі.

— Вінсенте! — проревів я. — Нам треба забиратися звідси!

Він усе одно не рухався, тому я огорнув рукою його шию й потягнув його назад, до дверей, ніби рятував потопельника. Ми були останніми, хто залишився в приміщенні, світло позаду нас стало занадто яскравим, щоб дивитися на нього, ставало спекотно, душно. Підвівши погляд, я побачив, що на металі в приміщенні починає лущитися фарба, комп'ютери шкварчать, навіть не намагаючись зберегтися перед лицем нездоланної загрози, що пронизувала все приміщення та наші тіла, як вітер пронизує павутиння. Я почув,