Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

«Дорогий товаришу Тарашкін, слава праці, — їдемо ми нічого собі, у першому класі. Харчі хороші, а також догляд. У Москві Артур Артурович купив мені шапку, новий піджак на ваті й чоботи. Тільки — нудьга гризе: Артур Артурович цілісінький день мовчить. Між іншим, у Самарі на вокзалі зустрів я одного безпритульного, колишнього товариша. Я йому дав, пробачте, вашу адресу, мабуть, приїде, ждіть».

Олександр Іванович Волшин приїхав до СРСР з паспортом на ім’я Артура Леві і паперами від Французького географічного товариства. Усі документи були як слід (свого часу це завдало Гаріну немало клопоту), сфабриковано тільки мандат та посвідчення із повпредства. Але ці папірці Волшин показав лише Тарашкіну. Офіційно ж Артур Леві приїхав дослідити вулканічну діяльність камчатських гігантських вогнедишних гір — сопок за місцевою назвою.

У середині вересня він виїхав разом з Іваном до Владивостока. Ящики з усіма інструментами й речами, потрібними для експедиції, прибули туди раніше морем із Сан-Франціско. Артур Леві поспішав. За кілька днів зібрав партію, і двадцять восьмого вересня експедиція відпливла з Владивостока радянським кораблем до Петропавловська. Дорога була важка. Північний вітер гнав хмари, що сіяли сніжною крупою у свинцеві хвилі Охотського моря. Пароплав важко скрипів, пірнаючи у грізній водяній пустелі. До Петропавловська прибули лише на одинадцятий день. Вивантажили ящики, коней і наступної доби вже рушили через ліси і гори, стежками, річищами струмків, через болота й лісові нетрі.

Експедицію вів Іван, — у хлопчини були чудова пам’ять і собаче чуття. Артур Леві квапився: рушали в дорогу з вранішньою зорею і йшли до темряви, без привалів. Коні вибивались із сил, люди ремствували: Артур Леві був невблаганний, — він не щадив нікого, але добре платив.

Погода псувалася. Похмуро шуміли верховіття кедрів, іноді чувся важкий тріск столітнього дерева, що впало, або гуркіт кам’яної лавини. Камінням убило двох коней, двоє інших разом з в’юками потонули в трясовині хисткого болота.

Іван звичайно йшов попереду, видираючись на сопки, вилазячи на дерева, щоб розгледіти одному йому відомі прикмети. Якось він закричав, розгойдуючись на кедровій гілці:

— Ось він! Артуре Артуровичу, ось він!..

На стрімкій скелі, що звисала над гірською річкою, було видно стародавнє, викарбуване на камені, напівстерте часом, зображення воїна у конусоподібній шапці, зі стрілою і луком у руках…

— Звідси тепер на схід, прямо по стрілі до Шайтан-каменя, а там недалеко табір! — кричав Іван.

Тут зупинилися відпочити. Перепакували в’юки. Запалили велике багаття. Потомлені люди заснули. У темряві крізь шум кедрів долинали віддалені глухі вибухи, здригалася земля. І коли вогонь почав згасати, на сході під хмарами замріла заграва, ніби якийсь велетень роздмухував вугілля поміж гір і їхній похмурий відблиск мерехтів під хмарами.

Ледь розвиднілось, Артур Леві, який не віднімав руки од кобури маузера, вже розбуркував стусанами людей. Він не дав розпалити вогонь, закип’ятити чай. «Вперед, вперед!..» Змучені люди побрели через непролазний ліс, завалений уламками каміння. Дерева тут були надзвичайної висоти. У папороті коні ховалися з головою. Ноги в усіх були в крові. Ще двох коней довелося кинути. Артур Леві йшов ззаду, тримаючи руку на маузері. Здавалося, ще декілька кроків, і хоч убий — ніхто не зрушить з місця…

Вітром донесло дзвінкий Іванів голос:

— Сюди, сюди, товариші, ось він, Шайтан-камінь…

Це була величезна брила у формі людської голови, вкутана клубами пари. Біля її підніжжя із землі бив, пульсуючи, струмінь гарячої води. З давніх-давен люди, які лишили дорожні знаки на скелях, купалися в цьому джерелі, що відновлювало сили. Це була та самісінька «жива вода», яку в казках приносив ворон, — вода, багата на радіоактивні солі.

Протягом усього цього дня дув північний вітер, сунула хмари низько над лісом. Сумно шуміли високі сосни, хилилося темне верховіття кедрів, опадали модрини. Сипало крупою з хмар, сіяло крижаним дощем. Тайга була пустельна. На тисячу верст шуміла хвоя над болотами, над кам’янистими сопками. З кожним днем холодніше, жахливіше дихала північ з непроглядного неба.

Видавалося, нічого, крім поважного шуму верховіть та посвистування вітру, не почуєш у цій пустелі. Птахи відлетіли, звірина зникла, поховалася. Людина хіба що тільки за смертю забрела б у ці місця.

Але людина з’явилася. Вона була в рудому рваному кожусі, низько підперезаному мотузкою, в розбухлих од дощу валянках. Обличчя заросло пасмами нечесаної вже декілька років бороди, сиве волосся спадало на плечі. Вона ледь пересувалася, спираючись на рушницю, огинаючи косогір, зникаючи іноді за кореневищами. Зупинилася, зігнувшись, і почала посвистувати:

— Ф’ють, Машко, Машко… Ф’ють…

З бур’яну визирнула голова лісового цапа з шматком мотузки на витертій шиї. Чоловік звів рушницю, але цап знову зник у бур’яні. Чоловік заричав, сів на камінь. Рушниця тремтіла йому між колінами, він схилив голову. Довго потому знов почав кликати:

— Машко, Машко…

Каламутні очі його шукали серед бур’янів оцю єдину надію — ручного цапа: вбити його останнім зарядом, що лишився, висушити м’ясо і протягнути ще кілька місяців, можливо, навіть до весни.

Сім років тому він шукав застосування своїм геніальним задумам. Він був молодий, дужий і бідний. У фатальний день зустрів Гаріна, який розгорнув перед ним такі грандіозні плани, що він, кинувши все, опинився тут, біля підніжжя вулкана. Сім. років тому тут вирубано ліс, поставлено зимарку, лабораторію, радіоустановку від маленької гідростанції. Земляні покрівлі висілка, що осіли й провалилися, виднілися серед величезних каменів, колись викинутих вулканом, біля стіни щоглового лісу, який шумів своїм верховіттям.

Люди, з якими він прийшов сюди, — одні померли, інші розбіглися. Будівлі стали непридатні, греблю маленької гідростанції змила весняна вода. Уся праця