Сліпобачення - Пітер Уоттс
Отже, ми для вас мурахи.
— Хочете визнавати це чи ні, а з ними світ набагато кращий, ніж без них. Вони тримаються самі по собі, нікого не чіпають, а коли виходять пограти, то ви, печерні люди, поводитеся, як бандити. Ви б мали про це знати; Збройні сили вже років десять користуються ліцензією на нашу шифрувальну техніку.
— Останнім часом ні. — Відколи хтось із командного складу рознервувався через можливі збої у системі. Хоча, можливо, полковник і сам доклав до цього руку.
— Вам же гірше. Кілька місяців тому в Коауїлі було розроблено варіант, заснований на симетрії Рамануджана, за який ви, хлопці, вбили б. Але ніхто не накладе лапи на наші алгоритми. — Вона виправилася. — Ніхто із звичайних людей.
— Це не спрацює, докторе Латтеродт.
Вона піднімає брови, обличчя — сама невинність.
Він нахилився до неї через стіл.
— Може, ви справді почуваєтеся в безпеці, засинаючи біля своїх гігантів. Вони не перевертаються на інший бік і не душать вас уві сні. Може, ви вважаєте, що це дає гарантію, буцімто такого ніколи не трапиться. Я б не був таким нерозважливим…
Знову.
Навіть через стільки часу обмовка завдає йому клопотів.
— Вони не вороги, полковнику.
Він переводить подих і дивується власному самовладанню.
— Саме це мене й лякає. З ворогом є хоча б надія зрозуміти, чого він хоче. А ось та штука… — Він похитав головою. — Ви ж самі це визнаєте. Їхні амбіції не поміщаються в людському черепі.
— Просто зараз, — каже Латтеродт, — вони хочуть допомогти вам.
— Он як.
Жінка знімає ніготь і передає його через стіл. Полковник дивиться, але не чіпає.
— Це кристал, — за мить каже вона.
— Я знаю, що це. Ви не могли просакадувати його прямо в мене?
— І ви б це прийняли? Ви б дозволили помічниці Двокамерників завантажувати дані просто у вашу голову?
Ледь скривившись, він визнає її слушність.
— Що це?
— Передача. Ми розшифрували її кілька тижнів тому.
— Передача.
— З Оорти. Наскільки ми можемо визначити.
Вона бреше. Має брехати.
Полковник хитає головою.
— Ми б уже…
Щодня, майже десять років. Перевіряв індикатор. Витискав мікрохвилі, шукаючи слово, шепіт, зітхання. Погляд не відривався від небес, навіть тепер, навіть коли вже підраховано втрати й увагу переключено на цікавіші перспективи.
Немає доказів того, що «Тезей» загинув…
— Ми сканували космос з миті запуску. Якби був якийсь сигнал, я б дізнався про це.
Латтеродт знизує плечима.
— Вони здатні на те, чого не можете ви. Саме тому вам погано спиться ночами, хіба ні?
— У них же навіть немає приладів. Звідки б взялася телеметрія?
Вона легенько всміхається.
Нарешті його осяює.
— Ви… Ви знали…
Латтеродт простягає руку через стіл і підштовхує ніготь на кілька сантиметрів ближче.
— Візьміть.
— Ви знали, що я зв’яжуся з вами. Ви спланували це.
— Подивіться, що там.
— Ви знаєте про мого сина. — Він відчуває, як повітря виривається крізь його стиснені зуби. — Ви покидьки. Тепер ви використовуєте проти мене мого власного сина?
— Обіцяю, передача вартуватиме…
Він підводиться.
— Якщо ваші господарі вважають, що можуть тримати його в заручниках…
— Зару… — Латтеродт моргає. — Звісно ж ні. Я казала вам, що вони хочуть допомогти…
— Рій хоче допомогти. Довбаний рій, що із самого початку…
— Джиме. Вони віддають вам інформацію. — Полковник не бачить на її обличчі нічого, крім щирого прохання. — Візьміть її. Відкрийте де й коли захочете. Перевірте через будь-які фільтри й бомбошукачі, будь-які системи безпеки, які вважатимете необхідними.
Його погляд був таким само суворим.
— Ви віддаєте мені трансляцію. Без жодних умов.
— Тільки за однієї.
— Ну звісно, — він з огидою хитає головою. — І яка ж вона?
— Повідомлення для вас, Джиме. Не для ваших господарів.
Не для Центру керування польотами.
— Ви знаєте, що я не можу цього пообіцяти.
— Тоді не приймайте пропозицію. Ви й самі чудово знаєте, що трапиться, якщо ви проговоритеся. Ви хоча б готові розмовляти з нами. А інші можуть виявитися далеко не такими розсудливими. І, попри ваші найглибші страхи, ми не можемо прикликати блискавку з небес, щоб знищити наших ворогів. Поширите цю інформацію — і невдовзі важкі чоботи солдафонів плюндруватимуть монастирі західної півкулі.
— А чому тоді ви взагалі мені довіряєте? Звідки знаєте, що одразу після цієї розмови я не розпочну військової операції?
Вона перелічує причини.
— Тому що ви не така людина. Тому що я, можливо, брешу, і ви не захочете ризикувати життями й засобами тільки для того, щоб з’ясувати, що ми таки можемо стріляти блискавками. І тому що… — вона постукала справжнім нігтем по фальшивому, — що як це справді з «Тезея», а іншого шансу у вас не буде?
— Якщо. Тобто ви не знаєте?
— Це ви не знаєте, — відказує Латтеродт, і спокуса так розриває його душу, що він ледь помічає, що жінка не відповіла на його запитання.
Між ними лежить пристрій, ніби згорнута змія.
— Чому? — нарешті запитує він.
— Іноді вони на щось натрапляють, — відповідає Ліана. — Так би мовити, побічні ефекти інших досліджень. Речі, які не завжди важливі для Двокамерників, але можуть виявитися цінними для інших.
— Навіщо їм узагалі це потрібно?
— Потрібно, Джиме. Ви думаєте, що вони далеко попереду нас, думаєте, що ми взагалі не здатні збагнути їхніх мотивів. Для вас це мало не примат віри. Але ось у вас просто перед носом мотив, а ви його не бачите.
— Який мотив? — він не бачить нічого, окрім розставлених скрізь пасток.
— Показати вам, що вони зовсім не боги, — відповідає вона. — У них є співчуття.
Звісно, жодного співчуття в них немає. Це маніпуляція, чиста й прозора. Глина під руками гончара, ключ до центрів суму в глибині мозку. Смикання за ниточки, що йдуть аж до стратосфери.
І які, вочевидь, неможливо розірвати.
Коли полковник відкриває передачу, Зефір, стукаючи кігтиками по підлозі, нишком тікає до сусідньої кімнати. Там теки всередині тек: файли сирої статики, перетворення Фур’є, інтерпретації відношення сигналів до перешкод, зведених до найменших квадратів і гнучких ліній. Усе відкривається миттєво й без мороки: жодних тобі замків, паролів чи дотиків рубінового лазера до сітківки. (Його б таке зовсім не здивувало. Чому б цим гігантам не простягнути руку з планківської висоти й не
