Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Аля заперечливо похитала головою, і ще одне пасмо її волосся зазолотіло.

— Ні, ні, він не здатний завдати зла.

— З його точки зору це зовсім не зло, — знову втрутився Олександр Миколайович. — Експеримент — і все. Наприклад, прищеплення людям хвороб, отруєння водоймищ. А потім можна з цікавістю спостерігати, як поширюються мікроби і як людський організм бореться з ними.

— Я його знаю краще.

— Дурниці! — переконливо відрізав Олександр Миколайович. — Ви не можете його знати. Ви навіть не знали, хто він насправді.

— Це не мало для мене значення.

Вона навіть не помітила, що повторила слова Михайла Дмитровича, а він багатозначно глянув на Олександра Миколайовича і мовив:

— Можливо, варто запам’ятати її слова…

— Навіщо? Це допоможе нам розшукати його? — іронічно спитав Олександр Миколайович.

— Я не здивувався б. Якось запитав заєць у робота…

Полковник Тарнов зрозумів, що настав час припинити їхню суперечку, і звернувся до Алі:

— Якби ви допомогли нам розшукати й затримати його, було б краще для всіх.

— А ви гадаєте, він сам цього прагне? — запитала жінка згаслим голосом. Її гнів ущух, та разом з тим танули сили.

— Ні, він цього не прагне, — сказав полковник. — Але ви мусите розуміти, що задля безпеки людей ми не зупинимось і перед крайніми заходами.

— Що це означає?

— Якщо він вчинить опір, у нього можуть бути неприємності.

— Не розумію.

Михайло Дмитрович нахилився до неї:

— Погоджуйтесь.

Аля недовірливо зиркнула на нього.

— Ви ще не сказали, нащо він вам.

Олександр Миколайович хотів щось мовити, але полковник легенько штурхнув його під лікоть, показуючи поглядом на Михайла Дмитровича: нехай, мовляв, говорить він.

— Нам треба дізнатися про його наміри і втлумачити йому, в чому полягає безпека людини.

Полковник залишився задоволений формулюванням Михайла Дмитровича.

Жінка знайшла інше рішення:

— Коли він повернеться, я сама поговорю з ним про це.

Кремезний оперативний з повагою подивився на неї.

— Але до того його можуть поранити, — проклинаючи себе, сказав Михайло Дмитрович.

— Міліція не порушуватиме закону.

— Закони стосуються людей, — нагадав полковник.

Аля зрозуміла безпорадність свого становища. Вона сказала з одчаєм:

— Я ж навіть не уявляю, де він може бути.

Михайло Дмитрович одразу повірив їй, проте полковник Тарнов вирішив уточнити:

— Можливо, ви знаєте хоч би місто. Хіба він ніколи не згадував, звідки приїздить до вас?

— Ніколи.

Раптом вона зробилася наче вищою на зріст.

— Ви не посмієте стріляти в нього!

— Звичайно… якщо він залишить нам інший вихід…

— Дайте йому час більше пізнати людей.

“Навіть устами жінок іноді глаголить істина, — подумав Михайло Дмитрович. — Та марні її зусилля. Вони не підуть на це. Побояться. А я? Я ризикнув би? Скільки людських життів може залежати від будь-якого його кроку, доки він на волі…”

В розмову вступив Ельбор Георгійович. Його обличчя з правильними жорсткими рисами зненацька стало навдивовиж м’яким і трохи сумний, наче з-під гриму проглянуло його справжнє обличчя. Він сказав про те, чого не наважився висловити ніхто з присутніх:

— Ви так кохаєте його, що навіть заздрісно, — усмішка, ледь з’явившись, одразу згасла, зітерлася суворими зморшками біля очей та густими бровами. — Але не можна забувати, що в нього в руках небезпечні “іграшки”.

— Він їх не застосує на шкоду людям.

— Це тільки слова. А з другого боку — мільйони життів.

Уперше Аля пізнала, що то таке, коли з туги хочеться вовком завити. Вперше їй так було. Стиснуті пальці побіліли.

— Чим же я можу вам допомогти?

— А це ми зараз усі разом спробуємо з’ясувати, — сказав Ельбор Георгійович. — Для початку розкажіть нам якнайдокладніше про його звички, про найдрібніші деталі його поведінки…

У місті спалахнула епідемія. Скрізь пахло дезавактом і карболкою; навіть на бульварі Пушкіна, де було дуже багато квіткових клумб, до духмяних пахощів квітів примішувався ядучий і пронизливий запах. Перехожі кривилися і затискували носи, а люди з чутливими нюхом закладали ніздрі спеціальними тампонами, придбаними в аптеках. Вода теж пахла дезавактом, а також хліб, фаянсовий посуд. Тільки пластмасові тарілочки і склянки та їжа, котра продавалась у кафе-автоматах, нічим не відгонила. Втім, знавці, без яких не обходиться жодна подія в світі, стверджували, що й ті пахнуть, але запах так приглушений, що споживач його не розрізняє.

Вулиці здавалися зловісними. Вони були виповнені миготінням білих кіл з червоними хрестами — це мчали із увімкнутими сиренами машини “швидкої допомоги”.

Особливо загрозливих розмірів набула епідемія в трьох районах міста. Хвороба, схожа на черевний тиф, протікала в гострій формі. Температура сягала сорока і навіть сорок одного градуса. Ліки не могли знищити або хоча б на якийсь час притлумити розмноження збудника і лише трохи гальмували розвиток захворювання. Троє хворих померло. Па місце епідемії одна за одною приїздили медичні та урядові комісії. Пройшло вже чимало часу від дня реєстрації першого випадку захворювання, а ефективних методів лікування ще не знайшли.

Олександр Миколайович та Михайло Дмитрович кілька днів перебували в інституті експериментальної генетики. Регулярно сюди наїздив полковник Тарнов. У лабораторіях інституту терміново готували антибіотики проти тих культур мікробів, які зникли в горезвісний день. Однак антибіотики, які одразу ж вражали ці культури мікробів, виявилися безсилими протії збудників, які