Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

— Бачиш, аби збагнути якийсь світ, треба глянути на нього збоку. В цьому вся справа. Побачити не лише зсередини, але іззовні, обов’язково — іззовні.

— Ти говориш про наш світ, про Землю?

— Про наш світ і про все, що його породило і з чим він пов’язаний. Я говорю про Всесвіт.

— Подивитися на Всесвіт іззовні? Неможливо! — зітхнула вона, звільнюючись від тривоги.

“Це в нього мине, — думала Аля. — Неможливе залишається неможливим, з цим доводиться рахуватися. Чи варто так переживати? Задля чого?”

І це єдина причина твоїх переживань? — запитала з підозрою.

Він не зразу збагнув підкладку її запитання. Потім поблажливо посміхнувся, показав на аркуші, що встеляли підлогу:

— Це елементи рівняння. Якщо я складу й розв’яжу його, то знатиму масу й заряд Всесвіту. А згодом вирахую взаємодію потоків у Горловині, через яку наш Всесвіт зв’язаний з іншими світами. Так я намічу варіанти капсули переходу…

“Один мучиться через те, що не може ввійти до свого спорожнілого дому, інший через те, що не вдається вийти із Всесвіту, — подумалось Алі. — А насправді і той, і інший мучаються через самоту, тільки називають цей стан різними словами. Та що ж заважає їм прийти на допомогу один одному?..”

Випадком вилікування паралітика зацікавилися в Академії медичних наук. Звідти приїхала авторитетна комісія, очолювана академіком Ільїним, вельми доскіпливим та єхидним суб’єктом, відомим скептиком і зубоскалом. Академік був невисокий на зріст, м’язистий і рухливий, він запустив на своєму обличчі борідку клинцем і, коли хвилювався, мав звичай бгати її в кулаці.

Юра подібно до восьминога випустив камуфлюючу хмарину і сховався в тінь, віддавши Алю на поталу авторитетній комісії. Академік Ільїн зажив слави ще й дамського догідника. Він своїми компліментами збентежив Алю до сліз, а затим загнав її в глухий кут запитаннями про методи лікування.

Ніхто б на місці Алі не витримав вражаючих наповал запитань Ільїна. Не витримала й Аля. її чесність і скромність взяли гору. Вона прохопилася:

— Я лише слухала порад асистента. Себто того, хто воліє називатись асистентом.

Їй одразу полегшало, мовби після важкого сходження на гору вона сперлася на камінь великим рюкзаком.

— Він дуже любить вас? — запитав академік, бгаючи в руці клинець борідки і ревниво дивлячись кудись у куток. Потім похопився і, дивлячись усе туди ж, аби не бачити, як палають її щоки, суворо поцікавився:

— А де ж він сам, цей невизнаний геній?

Гострий біль пройняв Алину голову від скроні до скроні. “Юра просив, забороняв…” — згадала вона. її охопив розпач: “Він не пробачить мені цього, не пробачить”.

— Даруйте, я пожартувала, — мовила вона пригаслим голосом, водночас намагаючись безтурботно усміхнутися.

З ким-ким, але з академіком Ільїним не слід було так жартувати.

— У будь-якому разі познайомте мене з вашим геніальним асистентом, — невинно попрохав він, свердлячи її очима-буравчиками. В академії стверджували, що його погляд пробиває панцерні плити.

— Ходімо, — приречено сказала Аля і пішла до свого кабінету.

Академік бадьорим кроком рушив за нею. Та в кабінеті Юри не виявилось, ані будь-де в лікарні взагалі. Аля помчала додому. Відчиняючи двері, вона подивилася на вішалку, де мав висіти його плащ. Вішалка була порожньою.

— Наразі це все, що нам відомо про нього, — сказав полковник Тарнов, закінчуючи розповідь.

Олександр Миколайович уважно слухав його. Іноді він кивав головою, та це скоріше означало підтвердження владних думок, аніж згоду із словами полковника. Тарнов здогадався про це по напружених зморшках біля очей ученого, котрі з’являлися перед черговим кивком. Полковник зауважив змарнілі, загострені риси обличчя вченого, наче після перенесеної тяжкої хвороби. “Він знає більше, ніж каже, — подумав Тарнов. — Можливо, здогадується про щось. І ця здогадка неприємна для нього. Мабуть, болісно не приємна”.

Він помовчав, дозволив собі трохи перепочити і дав своєму співрозмовникові тайм-аут, щоб зібратися з думками, а затим спитав:

— У вас уже є здогадка?

Запитання наче підхльоснуло вченого, вивело із стану розмірковування.

— Це він! — вигукнув Олександр Миколайович і знову поринув у вир власних думок.

Полковник терпляче очікував, поки він вибереться з нього.

— Ваша логіка бездоганна, полковнику, — мовив Олександр Миколайович, струснувши головою, наче й справді щойно побував у чорториї. — І все ж ви самі переконались, у даному випадку вона не допомогла.

— Можливо, ще допоможе, — посміхнувся Тарнов.

— Ні, не допоможе, — переконливо відказав учений. — Ви шукаєте його сліди в ресторанах та продовольчих магазинах тому, що кожен відпочиваючий мусить бодай нерегулярно харчуватися. Ви шукаєте його в готелях, бо кожному треба мати дах над головою. Ви перевіряєте засоби зв’язку, бо в кожної людини є родичі й знайомі, котрі небайдужі до її долі. Ви шукаєте сліди, які залишає кожна людина — хоч яка б вона обережна та передбачлива не була — в місцях свого перебування. Проте в цьому випадку ви їх не знайдете.

— Чому? — зірвалося в полковника.

Але Олександр Миколайович, не почувши його запитання, самозабутньо вів далі, відповідаючи своїм думкам:

— Ви намагаєтеся визначити його цілі й засоби, користуючись звичайними людськими мірками. Та будь ви найкращим слідчим планети, вам їх не визначити.

— Ви вже достатньо мене подивували, і я вже запитував — чому? — нагадав полковник, побоюючись, що запас красномовства вченого не скоро вичерпається.

Олександр Миколайович утягнув голову в плечі, весь зіщулився, мовби хотів стати непомітним. І звідти, із свого кутка глухо, але рішуче вимовив:

— А тому, що він зовсім не людина. Тому що основа цієї істоти, котра нині називається Юрієм Юрійовичем, — штучний супермозок, який ми вирощували в лабораторії.